Час дій

Страшно.Страшно. Страшно. Ні, не час думати про це, треба поспішати, а то тітка Хісторія знову буде сваритися.
—Чого так довго? Ну скільки можна повторяти, в магазин і зразу назад. Давай сюди пакет.
Коли я протягнула пакет лице тітки зморщилося і наповнилося злістю.
Я забула апельсини. Часу на роздуми в мене було багато, бо зразу мене заперли в кімнаті покарань. Тут нема нічого. Ніяких меблів, іграшок, картин, нічого нема. Світла кімната в якій все біле. Мене тут запирають на 3 дня, але і цього достатньо, щоб в скорому часі зійти з розуму. 
Я Еріка,  14 років, вже змирилася зі своїм положенням, я не так і погано живу, я хоч ще живу. А що, якщо.... В моїй голові милькнула ідея, а що буде, якщо я суїциднусяї? Яке лице буде в тітки? Вона точно проклинатиме мене.
Як тільки вийду з цієї кімнати візьмусь за діло. За 6 років я вже звикла до всього в цьому домі, але не до цієї кімнати, хоч і зберігаю байдуже лице. Страшно. Страшно.  Страшно. Що буде після смерті? А якщо потім буде ще гірше ніж зараз? В всякому разі, не попробуєш– не дізнаєшся.
*щолк* Відкрилися двері і Хісторія повела мене в кімнату. 
— Зараз в нас будуть важливі гості, сиди і не висовуйся,лише спробуй вийти і я тобі...
— І що ти мені зробиш, а?
— Я ТОБІ ЗАРАЗ...
Задзвонив дверний замок і Хісторія пішла зустрічати гостей.
Такс, позорити так позорити до кінця. Я ні хвилини не думала про наслідки, на це просто не було часу. Мить і я вже вийшла з кімнати, зайшла на кухню, де вже сидів гість. Я не змогла стримати самодовольної посмішки. 
— Мм, як смачно пахне, матусю, що це тут у нас таке?
— Місіс, хто це?
—  А-а, це моя прийомна дочка, було шкода бідну сироту та і залишили в нас.
— О, я бачу ти знов замовила їжу із ресторану, бо твою стряпню ніхто не їсть? А нащо зняла обгортки з печева? 
Тільки не говори, що ти вдавала, що приготувала його. Ой, як не зручно вийшло. 
— Еріка!
Як тільки тітка підвищила голос гість розлюченого глянув на неї. Аа, зрозуміло, це мабуть сер Роберт, її потенційний чоловік.Хмм, щоб ще зробити...
Підійшла до холодильника.
—Матусю, а в нас нема мого улюбленого молока? А то в горлі так пересохло...
— Зараз гляну,—роздратовано  промовила Хісторія.
— Тримай. Сказала вона і кинула в мене пляшечку полуничного молока.
Сподіваючись якось покращити атмосферу чоловік промовив
— О, моя донька також обожнює полуничне молоко, вона такаж красуня як ти.
— Справді? Але в мене алергія на полуницю, а така гарна я, тому що прийомна. 
Він сердито поглянув на жінку і щось кричав на неї, але я цього не чула, бо заперлася в ванні до того, доки не розпочалася буря. Моє серце не вгамовувалося, було відчуття, що от от вискочить з грудей. Я вперше так відкрито протистояла цій суці. Як шкода, що я не побачу її реакції на мою останню витівку. Я підійшла до тумбочки з полотенцем. Піднявши та трохи понишпоривши в них я знайшла різні пігулки, які приймала тітка. В неї була серйозна залежність  та мені начхати, головне, щоб я померла без болю. Надиво мої руки геть не тремтіли, дихання було спокійним, мій розум був чистим, але я спочатку робила, а потім думала про наслідки. Які наслідки можуть бути від суїциду для мене? Ніяких, а вот про тітку... сумніваюсь.
Я взяла в лодоню суміш таблеток із різних флакончиків і по одній ковтала, навіть не запиваючи. Огидно, в горлі мабуть назавжди залишиться присмак. Огидно від самої себе, я як безвольна лялька нічого навіть не намагалася змінити, навіть зараз просто лежу в порожній ванні в гарній позі. Якщо і помирати то красиво. Ой щось в очах темніє... це мабуть кінець.