- Лано.
- Андрію.
Хлопець знову сів навпроти дівчини в п’ятому заключному вагоні на станції метро Хрещатик в уявному світі Лани Медовської.
- Чому саме ця станція?
- В той день, коли мій дядько помер, я була запрошена в театр. Я не хотіла нікуди йти. Залишати людину, яка може от-от померти, я не хотіла. Але моя тітка, напевно щось відчуваючи чи знаючи наперед, вона ж відьма, вигнала мене з квартири, аби я не поверталась до завершення вистави. Поліна інколи вміє змушувати.
- Так-так. Вибач. Продовжуй.
- І я поїхала. Вистава пройшла гарно. Мені було цікаво. І вперше за довгий час я відпочила. Я не думала ні про що, окрім сенсу вистави. На якусь мить я забула. Забула. Коли я вже чекала потяг у зворотній бік, в мене задзвонив телефон. Але я не встигла взяти слухавку, якраз під’їхав потяг.
- Ти була у відправній точці твого марення: станція метро Хрещатик, п’ятий вагон.
- Так. Воно в мене застрягло в голові. Весь час прокручувала в спогадах лише одну думку: якщо б я взяла вчасно слухавку, це щось би змінило?
- Хто тобі тоді телефонував?
- Дядько. Мабуть хотів попрощатись.
- Як ти це зрозуміла?
- Вже, коли потяг їхав у напрямку Лівого берега, я перевірила свій телефон, і побачила, що телефонував він. Я дочекалась, поки потяг виїде на міст, щоб зв’язок працював.
- І вийшла на станції метро Дніпро.
Уві сні потяг теж зупинився на мосту.
- Ні, Лано. Хоча б раз ти не підеш туди.
- Я маю. Це моє власне пекло.
- Ти його сама створюєш! Прости собі, Лано…
- Не можу. Мені треба вийти на перон.
- Ні, ми їдемо далі.
- Я не знаю, що на нас там чекає.
- Ти маєш доїхати додому. Ти маєш прожити свій біль до кінця. А ти від нього тікаєш. Ти створила це все в своїй голові, тому що вважаєш себе винною в чомусь? В тому, що не перемогла смерть? Я думаю, навіть відьмам таке не під силу.
- Я… забула. Розумієш? Я не можу собі пробачити того, що я забула, що не одразу подивилась, хто телефонував, що не була поруч…
Двері на станції метро Дніпро зачинились. Андрій взяв Лану за руку – і вони зникли.
Наступної миті вони відкрили очі. Андрій та Лана лежали на ліжку в квартирі Поліни. Хлопець досі тримав дівчину за руку.
- Лано! Ланочко!
Тітка Поліна підбігла до своєї небоги. Лана не могла зрозуміти, де перебуває.
- Лано, нарешті ти тут, зі мною!
Поліна плакала та обіймала Лану.
- Андрію, дякую тобі! Боже…
Хлопець сів і намагався прийти до тями.
- Андрію…
Лана тихо звернулась до вже реального хлопця, а не фрагменту свого марення.
- Андрію, що ти зробив? Як тобі вдалось…?
- Я тут ні до чого. Це все ти.
- Що я?
- Ти визнала свій біль, причину свого страждання. Горе втрати не минає, і, я думаю, ти ще довго звинувачуватимеш себе, але ти сама розірвала своє пекельне часове коло.
- Я втратила частину себе в той день, коли помер дядько.
- Але решта тебе лишилась. В тебе є Поліна. Захочеш, в тебе буду я як друг. В тебе є це життя – живи ним, а не спогадами чи минулими можливостями. Живи зараз.
#1235 в Містика/Жахи
#4042 в Фентезі
#1003 в Міське фентезі
людські стосунки, знайомство з відьмою, токсичне почуття провини
Відредаговано: 15.10.2022