Розділ 10 Питання

Андрій відкрив очі – і він побачив вже знайому станцію метро Хрещатик зі сну Лани Медовської. Станція змінилась: на стінах з’явились тріщини, а на підлозі не так чітко видно було шаховий малюнок. Все втратило свій колір, потьмяніло.

Хлопець знав, що треба трішки почекати, – і з’явиться потяг. Йому необхідний був п’ятий вагон. Він сподівався зустріти там Лану. З тунелю виїхав потяг. Перед Андрієм зупинився п’ятий заключний вагон. Двері роз’їхались – і хлопець зайшов в середину. Світло було приглушене. Все було не таким яскравим.

- Привіт, Лано.

Дівчина сиділа так само в кінці вагону, дивлячись собі під ного. Її колись золотава блискуча сукня стала нюдового кольору без будь-якого натяку на колишню вишуканість.

- Привіт, Андрію. Що ти тут робиш?

- Тебе рятую.

- Що? Ти знову потрапив в аварію?

- Ні. Твоя тітка Поліна допомогла мені знову опинитись тут. Вона сказала, що ти себе вбиваєш. Лано, не роби цього! Я тобі допоможу.

- Ні, мені не варто допомагати. Не залишайся тут – ти можеш постраждати.

- Поліна, наголосила, що моє перебування тут є безпечним.

- В цілому так, але… Ти ж бачив тріщини та взагалі зміни. Процес запущено.

- Який процес?

- На самознищення.

- Лано… Не треба. В тебе є тітка, яка за тебе хвилюється.

- Я не заслуговую цього.

- Ніхто не заслуговує на те, щоб вбивати себе, нищити. Лано, чому ти так хочеш цього?

- Я не хочу, але мушу.

- Що-за дурість! Давай, повертайся до нормального життя.

- Я не можу, не заслуговую на це.

- Лано, розкажи мені про все. Я не боюсь твого болю. Я тут – я вислухаю тебе.

Вони виїхали на міст. Як тільки відчинились двері, Лана вибігла на перон. Андрій пішов за нею.

- Лано, я слухаю.

- Немає, про що говорити. Я… не впоралась. Я народилась виродком. Мене навіть рідні батьки покинули. Народили – і залишили в тітки під дверима.

- Ти не намагалась їх розшукати?

- Ні, ніколи. Моя тітка змогла стати мені лише подругою. Сімейні відносини – це не її. А от її чоловік… Він зміг стати мені батьком. Можливо, тому що в ньому не було нічого надприродного. Але його ставлення було для мене справжнім чудом. Він навчив мене всьому: як захищатись, як поважати себе, як бути вірною собі. Коли він захворів, я робила все, аби знайти рішення. Я дуже хотіла, щоб він одужав.

- Ти не винна, ти знаєш про це?

- Поліна теж так сказала.

- Ти їй не віриш?

- Я нікому не вірю.

- Якщо ти не повіриш в те, що ти не винна, ти виснажиш себе остаточно і помреш.

- Ти не розумієш, про що говориш! Ти взагалі нічого не розумієш!

Міст здригнувся. Потяг знову зник, а це значило, що скоро вони повернуться на початок шляху.

- Лано, ти живеш з тіткою на Лівому березі. Я був у вас в квартирі. Але чому потяг їде в бік Лівого берега без тебе?

- Це причина, чому сон повторюється.

- Поясни?

- Ні.

- Чому ти така вперта?

- Тебе це не стосується. Це нікого не стосується!

- Чому ти так відчайдушно хочеш собі нашкодити?

- Це моє покарання.

- За що? За що ти себе караєш?

- Ми зараз повернемось. Але моя тобі порада – прокидайся. Андрію, це не твоя історія, а моя, яка майже завершена. Прокидайся. Мені ти вже не допоможеш. А тітку не слухай – вона справжній маніпулятор.

Дівчина щиро посміхнулась, говорячи ці слова. Але очі залишились пустими та сумними.

- Я сам захотів допомогти, мене ніхто ні до чого не примушував.

І все зникло. Знов.