Розділ 7 Відьма

Протягом наступних двох тижнів стан здоров’я Андрія нормалізувався – і його виписали. Коли він був ще в лікарні, до нього майже через день приходили друзі. Вони приносили смаколики та змінний одяг. Анастасія з ними більше не приїздила. На диво, Андрій цього навіть не помітив. Батьки Андрія жили в іншому місті, в Одесі, тому їм вирішили взагалі нічого не повідомляти, аби вони не хвилювались. Батьки звикли, що Андрій не часто телефонує, тому що в нього багато роботи. В цей раз вони не помітили змін. Кожного разу, як Олег з Ігорем приходили до Андрія, він просив Ігоря дізнатись ще й адресу Лани чи її родичів. Ігор все намагався від цього відмовитись, пояснюючи, що це не зовсім законно. Але як подарунок на виписку (Ігор сам так сказав) він приніс на роздруківці Андрію домашню адресу Лани.

Після двох тижнів реабілітації Андрій відчував себе здоровим. Звісно, ще мав пройти певний час, аби повністю прийти в норму. В першу чергу, психологічну. За кермо він поки що не наважувався сідати. В принципі, в автомобілі йому було не комфортно, навіть в ролі пасажира.

Для чого йому була потрібна домашня адреса Лани?

Андрій хотів запевнитись, що з дівчиною все добре. Це перше. А друге… Він хотів побачити її, щоб впевнитись, що це збіг. Не могла вона бути тією дівчиною зі сну… Напевно, коли був в шоковому стані після аварії, почув випадково ім’я «Лана», і потім вже його підсвідомість використала це знання.

Отримавши від Ігоря адресу дівчини, Андрій поїхав туди. Він ще відчував слабкість. Але цікавість перемогла.

Андрій під’їхав на таксі під під’їзд однієї з п’ятиповерхівок столичного мікрорайону. В адресі він прочитав, що йому потрібен третій поверх. Як відомо, в п’ятиповерхівках ліфт відсутній. Тому хлопець, зважаючи на свій стан, почав підніматись сходами дуже повільно, з перепочинком.

Йому потрібна була квартира номер десять. Андрій натиснув на дзвінок на дверях. Довго ніхто не відчиняв, навіть ніякого шуму не було за дверима. Він натиснув на кнопку ще раз. Тиснув довго. Нарешті Андрій почув, що  за дверима хтось є. Замок спрацював – двері відчинились. Хлопець побачив жінку років сорока.

- Андрію, довго ти. Але заходь.

Він не міг поворухнутись по причині страху. Після декількох секунд очікування жінка торкнулась плеча Андрія – і він почав інтенсивно кліпати очима.

- Все добре, Андрію. Проходь.

І хлопець зайшов в середину квартири. В двох приміщеннях горіло світло: на кухні та біля дверей. Вся решта квартири була оповита темрявою.

- Проходь на кухню. Можеш не знімати взуття.

Андрій зайшов на кухню, посередині якої стояв круглий стіл та чотири стільці. Решта устаткування розміщувалась по периметру.

- Сідай, Андрію, на будь-який стілець. Чай будеш?

- Ні, дякую. Звідки Ви мене знаєте?

- Знаю, Андрію. Ти став причиною того, що моя племінниця досі не померла. Але… Давай, я все ж таки наллю нам чай і ми нормально поговоримо. Мене, до речі, можеш називати Поліною.

Поліна встала та взяла дві чашки, поставила їх на стіл. Андрій не помітив, коли вона встигла налити в ці чашки чай, хоча він вже там був, і від рідини йшла пара.

- Ви мене чекали?

- Так.

- Але ж це я збив Лану… Для чого Ви мене чекали?

- Ти маєш їй допомогти залишитись живою і повернутись до нормального світу – реальності.

- Ви щось знаєте про сон?

- Краще скажи, що ти знаєш про її сон чи марення, біс його знає?

- Я там був, коли був в стані коми. Якщо я досі при своєму розумі…

- З тобою все добре. А от з Ланою – ні. Вона досі там.

- Досі в комі?

- Ні, в своєму світі. Так, в лікарів цей стан описується, як кома. Але ж цей опис стосується людей.

- Хіба Лана не людина?!

- Ні, вона, так само як і я, – відьма.

- Хто?! Ви що за дурня мене маєте?! Я йду звідси!

- Сидіти.

Як Андрій не намагався – він не зміг зрушити з місця, так і залишився сидіти на стільці навпроти Поліни.

- Я Поліна Медовська, Київська відьма в десятому поколінні . Ніхто не має права на мене підвищувати голос. Особливо в моїй квартирі. Особливо ти, Андрію.