Розділ 4 Правила

Картинка змінилась. Андрій знову опинився посередині платформи станції метро Хрещатик. Він почув звук наближення потяга. Раніше ніяких більше рецепторів, окрім очей, не було використано. Тепер Андрій перебуваючи в цьому маренні міг чути. Він адаптувався. Але йому досі періодично хотілось спати.

Потяг зупинився на станції. Андрій пішов вже в знайомий п’ятий вагон. Двері відчинились – і він зайшов. Де і попереднього разу сиділа Лана.

- І знову привіт.

- Привіт.

Дівчина була в тій же золотій блискучій сукні, але тепер поверх сукні вона була вдягнена в чорне пальто, хоча на ногах ще досі були чорні босоніжки.

- Не дивуйся. Твоя поява в моєму сні створює певні шуми. І, бачиш, нам щось додається з гардеробу. В тебе теж з’явився верхній одяг.

Андрій тільки зараз помітив, що, окрім сірого костюму, білої сорочки та взуття в тон, він був ще вдягнений в темно-синє пальто.

- Сідай, нам ще довго їхати.

- Ти думаєш, в нас кожну годину буде з’являтись щось з наших речей з реальності?

- Це не реальні речі, а лише їхні проекції. Тобто візуальне відтворення наших спогадів.

- Не тільки візуальне, а й ще слухове.

- Що ти маєш на увазі?

- Я чув звук прибуття потягу.

- Ти і твоя поява в моєму сні порушують правила.

- Боже… Лано! Які ще правила?! Це лише сон або марення, як ти його називаєш, але це суті не змінює!

Андрій кричав. Тому що йому набридло; він до кінця не розумів, що відбувається; він хотів повернутись до нормального життя.

- Правила мають значення!

Лана теж відповіла криком. Вона відчувала себе безсилою.

- Це все лише гра свідомості або свідомостей, як в нашому випадку, хоча я ще в цьому не впевнений…

- Це гра за правилами! Я ж тебе попередила, щоб ти не засинав.

- Так-так, я пам’ятаю: інакше смерть, якщо я засну.

- Думаєш, це жарт?

- Ні, звісно. Це марення, сон, Бог з ним… Це ВСЕ великий жарт, не лише ці твої правила.

- Не кричи.

- Не кричу.

- Андрію, я серйозно. Велика кількість емоцій створює певні потоки. Я можу не впоратись.

- Ти взагалі про що?

- Це мій сон першочергово – і моя свідомість, внутрішні ресурси мого організму підтримують існування цього всього.

- Ти теж в комі?

- Так.

- Що сталось?

- Я пам’ятаю лише фрагменти.

- Розкажи. Можливо я заспокоюсь.

- Було темно. Темно весь час, а потім раптом спалах світла. І я відчула дуже сильний біль, закрила очі по причині цього, а відкрила вже тут.

- Деталі ти досі не згадала?

- Мені важко. Але з твоєю появою тут, в мене почали виникати певні картинки в пам’яті.

- Які саме?

- Цей спалах… це були автомобільні фари.

- Отже, ти стала жертвою автомобільної аварії.

- Або ж причиною.

Андрій дивився на таку молоду та тендітну Лану. Йому було її шкода. Не відомо, чи буде вона живою, чи вийде зі стану коми. Звісно, якщо це все правда, а не його бурхлива фантазія, яка створила такий деталізований сон.

Вони знову їхали тим самим маршрутом. Заключна зупинка, як і минулого разу, була на станції Дніпро.

- Що буде, якщо не вийти тут з вагону?

- Не знаю. Але ти сам бачив попереднього разу, що потяг не їде далі, – він просто зникає.

- Якщо залишитись, а не вийти на зупинці, теж можна зникнути?

- Не перевіряла і тобі не раджу.

Андрій та Лана одночасно встали зі своїх місць – і зіштовхнулись. В цей момент, як калейдоскоп, в Андрієвій пам’яті почали з’являтись фрагменти подій, які стали причиною коми, – Андрій згадав аварію. Але Лані він про це не сказав.

Він знову щось відчув, але це було не в голові, а в грудині.

- Лано…

- Що?

- Я відчуваю пекучий біль тут, біля серця.

- Андрію…