Розділ 2 Розмова

Хлопець зайшов в вагон. Там було пусто. В кінці вагону хлопець побачив ще одну людину. Це була дівчина в ошатній золотавій сукні з відкритими плечима. Мерехтіння на сукні створювала незліченна кількість паєток. Вона сиділа і дивилась у підлогу. Хлопець пройшов до неї. Йому хотілось дізнатись, що відбувається і де вони перебувають.

- Привіт.

Дівчина подивилась на нього.

- Хто ти такий?

- Я… Мене звати Андрій.

- Як ти тут опинився?

- Де тут?

- Відповідай на поставлене питання!

Дівчина підвищила свій голос і виглядала незадоволеною, що, окрім неї, тут ще хтось з’явився.

- Я не знаю. Я взагалі нічого не розумію.

- Розкажи.

- Що розказати?

- Як довго ти тут? Що встиг вже побачити?

Дівчина була гарна. Не глянцево гарна чи Інтернет-гарна. Зелені очі були обрамлені густими віями. Волосся було золотавим і довгим. Але те, з якого інтонацією вона розмовляла, спотворювало враження від її зовнішності.

- Чому мовчиш?

- Як тебе звати?

- Лана.

- Що це за місце? І чому ми тут?

- «Чому ТИ тут?» – це правильне питання. А місце..? Роззирнись. На що це схоже?

- Мені схоже на метро. Але якось не так.

- Так, метро.

- Але це все нереально, чи не так?

- Нереально… Що ти пам’ятаєш останнє?

- Останнє з якого моменту?

- Перед тим, як потрапити сюди.

- Нічого. Ніби біле тло, чистий лист. Пам’ятаю, що мене звати Андрій. А все решта… Лано, а як ти сюди потрапила?

- Я це знаю.

- Я теж хочу знати.

- Це тобі не треба.

Вона замовкла. Сиділа і думала про щось своє.

Андрій не розумів чи час минає, чи змінюється доба чи пора року. Все залишалось незмінним. Єдине що – потяг рухався. Змінювалось освітлення: темрява – тунель, світло – станція. Які саме це були станції, Андрій не розумів. Все було розмито й не чітко.

- Куди їде цей потяг?

- Як завжди.

- Я не знаю, ЯК завжди. Я тут вперше… Мені треба пояснення. Хоча б якесь.

- Тут все, як в реальності. Трішки видозмінене.

- Ти давно вже тут?

- Зі вчорашнього вечора.

- Як ти знаєш?

- Одна година – це одна повторювана ситуація.

- Це якийсь паралельний світ чи інша реальність?

- Ні. Це сон.

- Сон? Який ще сон? Чий він?

- Хіба це важливо… Знаєш, що важливо?

- Ні.

- Важливо зрозуміти, чому ми тут вдвох, в одному сні.

- А так немає бути. Кожному своє марення.

- Марення?

- Так. Таке марення притаманне тим, в кого свідомість пошкоджена. Травма, напевно. Інколи людину вводять в медикаментозну кому…

- Кому?!

- Так. З тобою щось сталось – і тепер ти в комі.

- Я нічого не пам’ятаю.

- Це поступово пройде. Тобі ж спочатку теж все бачилось нечітким, але потім – деталізувалось. Так і з цим. Перше, що ти згадав про себе – це ім’я.

Андрій схвально кивнув.

- Поступово, ти згадаєш все, а особливо – причину свого стану.

- Коли людина в комі – вона завжди бачить сон про метро?

- Ні, звісно, що ні. В кожного свій сон.

- Тоді чому я бачу станції, вагони? Я в метро років п’ять не їздив.

- Це не твій сон.

- А чий?

- Мій.