Сон

Алекс відкрив очі о 6:15. Годинник відтворював якусь класичну композицію, та не вона стала причиною пробудження. Ось вже впродовж десяти років кожного ранку він прокидається за декілька хвилин до сигналу будильника: погляд на годинник, розчарування, підйом, ранковий туалет, сніданок, мандрівка до роботи. І так на протязі усього самостійного життя.

В дитинстві він завжди прокидався від маминого голосу:

- Алексе, прокидайся... -, слова лунали легко і ніжно. Хоч це й не було "Доброго ранку!", але для нього фраза стала гімном початку нового дня. Після неї маленька допитлива людина починала підготовку до чергового етапу пізнання світу.

Цей ранок нічим не відрізнявся від тисяч попередніх: таке ж сонце сходило за стовбурами багатоповерхівок, така ж кава парувала у чашці на столі. Сніданок пройшов непомітно.

Дорога від дому до роботи займала не більш як пів години. Алекс вийшов на вулицю, зупинився коло під’їзду, вдихнув свіжого морозного повітря та попрямував до станції метро. Тільки після глибокого подиху він повноцінно прокинувся і прийшов до тями. "Якось це дивно, - знову замислився він, - для того, щоб відчути рух життя, треба зупинитися...".

Дорогою до метро Алекс минав крізь одні й ті самі обличчя. За стільки часу можна було зі всіма познайомитись, але кожний мав дуже пригнічений і стурбований вираз, та й дивився куди завгодно, тільки не в очі один одному. Можливо так навіть краще - не лізти ні до кого з цим своїм "Доброго ранку...", адже ніколи не знаєш як склався ранок у людини, яку ти в голові звеш "смішні чобітки", ну або "різкий погляд".

Мандрівка в метро теж нічим не запам’яталась.

Прийшовши на місце, Алекс спершу заварив собі кави. Можливо самого напою йому не хотілося, але процес відтерміновував початок робочого дня. Паралельно з цим він відкрив на комп’ютері робочу пошту та почав читати вхідні. Там теж не було нічого цікавого: дві відповіді на його запити та одне запрошення від керівника на нараду за новим проектом, який намагаються впровадити вже рік.

Після чергового ковтка Алекс подумав про те, що треба взяти відпустку, відпочити і вже тоді з новими силами робити те, що від нього вимагають. Але потім промайнула наступна думка: "Кого я дурю? Відпустку проведу як завжди - на морі. Залишок часу – в поточних справах та підготовці до нового етапу роботи. Так буває кожного разу..." Він намагався згадати найяскравіші враження за останній рік і не міг із себе нічого вижати, окрім поїздки з друзями на природу. Погодьте... Та це ж було не цього року. Це було три роки тому! А що цього року? Виходить, що нічого...

Кава в чашці скінчилася і Алекс зрозумів, що треба закінчувати з роздумами і починати працювати. Цифри заполонили монітор і його поглинули будні.

Обідня перерва настала також скоро, як і скінчилась. Взагалі Алекс помітив, що з кожним роком час на роботі наче стискався. Він грішив на те, що складність виконуваних операцій потребувала високої концентрації. Але десь в глибині розумів, що це не зовсім правда.

О другій годині бос викликала його до себе. "Точно! Я ж забув про нараду.", - згадався Алексу вранішній і-мейл. Вони разом попрямували до кімнати проведення загальних зборів. Намічалася дуже довга, нудна й непродуктивна година.

Алекс сів у крісло й почав слухати колегу. Перші декілька хвилин у нього ще виходило щось вхопити з промови, навіть схвально кивати у відповідь. Але потім все це перейшло в автоматичний режим.

"Чому все це мені не цікаво?.., - подумав він, - За часів навчання я все хапав на льоту. Тоді життя здавалося якимсь більш яскравим, справжнім. А зараз?...".

В кімнаті розпочалась суперечка: двоє керівників не могли вирішити, якій з відділів більш важливий при виконанні завдання. Алексу вони зараз нагадували малечу в пісочниці, яка змагалась за те, чия фортеця краща. Він почав міркувати над тим, чи правда все те, що зараз відбувається? Чи реальна ця мить?

Років десять тому він би впевнено відповів. Але зараз, з кожним промовленим словом в цій кімнаті, у Алекса закрадався сумнів: і минулого року була така зустріч, і два роки тому. Та якщо пригадати, то і три.

Відчуття  ілюзорності буття давно засіло десь всередині нього. Якщо ця мить фальшива, то може і всі інші?

"Не може цього бути, - Алекс замислився, - я ж тут. Он мої колеги. Вдома ввечері буде чекати дружина. Моє життя реальне. Я ходив у дитсадок, потім до школи. Коледж, перше кохання. Університет. Робота. Весілля. Сім’я...".

Його думки зупинили колеги: нарада скінчилася, треба було повертатися до роботи.

Повернувшись, Алекс увімкнув радіо - не хотілося залишок дня провести в тиші. Тепер роботу прикрашали знайомі і не дуже мелодії.

Крізь звуки та холодне світло екрану все одно поверталися думки, що відвідували його на нараді.

Алекс чомусь згадав день, що передував початку навчання в школі. Він так хвилювався. Ціле літо чекав початку справжнього навчання, а не цього вивчення алфавіту, який він і так знав, створення аплікацій та інших не дуже важливих речей. Ввечері він весь збентежений лягав спати з відчуттям, що завтра буде щось незвичайне, нове, незвідане. Довго не міг заснути, але все таки у нього вийшло...

І ось тепер він, доросла людина, сидить за комп’ютером день у день, виконує розрахунки, доручення керівництва, відвідує наради. Кожного дня... Але можливо з цим щось не так? Інколи Алексу здається, що він той маленький семирічний хлопчина, що ліг спати перед першим днем в школі. І він досі спить. Але обов’язково прокинеться. А далі - освоєння нового незвіданого світу, тисячі відкриттів та нових знань...