...

Різкий розворот. Побачила перед собою стареньку бабусю. Вона бадьоро стояла біля винороба (є в нас такий пам’ятник в скверику). Так наче їй не було так багато років.

 - Чому?

 - Тому що я пробувала! В мене вже давно рак. В принципі я вже помирала. Але ці чудові маленькі істоти вилікували мене! Не повіриш, але після того як ця сфера залетіла до мене у вікно, і всоталася всередину,  зі страху вскочила, і побігла в підвал. На сходах перечепилася за кота і полетіла вниз. Коли прийшла до тями, відчула себе так, наче мені знову вісімнадцять.

 - Нічого собі! Але все рівно це якось страшно!

 - Можливо і так. Не знаю наскільки ці істоти довго будуть всередині мене. Тож користуюсь нагодою та нарешті піднімусь на нашу гору.

 - Бажаю успіху!

Я здивовано провела поглядом літню пані, яка швидко оминаючи перешкоди на своєму шляху, йшла виконувати свою мрію.

 - Може вони корисні? Як ти себе почуваєш? Як твоя спина? 

Слова чоловіка змусили задуматись. Я завмерла, прикрила очі, і почала аналізувати свій організм. Я знала всі свої маленькі нюанси. Але зараз…. Це було дивовижне відчуття. В мене абсолютно нічого не боліло. Не тягнуло спину, не віддавав низ живота, не боліла голова. Хто хоч раз стикався з хронічними болями зрозуміє мене. Абсолютно нічого неприємного, болючого не відчуваєш. Повний кайф. Відчуття неймовірних можливостей відкрилося переді мною. Скажімо так. Я знала, що мені не світить піти в похід в гори, позаяк мій організм не здатний до нього. Але зараз враз так закортіло. І потім як відро холодної води. Діти. Наші маленькі діти. Спочатку вони, а потім вже все інше.

 - Ну так що? Як ти?

 - Відчуття, наче я можу перевернути цементовоз!

 - Тобто настільки сильна?

 - Ні. Не в тому плані. Аналогію не правильно підібрала. Просто супер відчуття. Нічого, ніде не болить. Напевно, так почувалася, коли була маленькою.

 - Радий за тебе! Йдемо до мами?

 - Так. Йдемо до мами.  

Ми практично добралися без пригод до багатоквартирного будинку в центрі міста. Вже не зважала, на розбиті вікна, поламані речі, кинуті будь де автівки. Спочатку крокувала я, а вже за мною Слава. Чомусь було стійке відчуття, що якщо щось трапиться, то зможу його захистити.

 - Що там пишуть?

 - Не повіриш! Якась аварія на якомусь хімічному заводі. Зайнялася пожежа. І склади почали один за одним вибухати. Після чого здійнялася величезна за розмірами жовта хмара, яка за декілька секунда зникла в різних напрямках. І це за кількасот кілометрів від нас. Швидкість неймовірна. Офіційні джерела нічого не коментують. Інформація від простих користувачів.

 - Тобто знову, щось виводили в лабораторних умов. Ніхто нічого не знаю, а простий народ мучається.

 - Як в твоїх улюблених книгах!

 - Не смішно. Я зараз плакати буду. Як там Арсенчик та Ірка? Як думаєш? А мама твоя. Я боюсь того, що всередині мене.

 - Але ж ти кажеш, що воно корисно вплинуло на тебе. Болі пройшли. Та й загалом відчуття чудові.

 - У всього є своя ціна. Ти ж знаєш. От подумай, як розплатитися потім за цю чудовість.  

На цьому розмова завершилася. Без проблем піднялися на поверх. Мама відкрила двері.

 - З вами все в порядку? Ті речі не потрапили всередину вас?

 - Зі мною так. Ташу зачепило.

Мама пильно оглянула мене з ніг до голови.

 - Добрий день! Зі мною все нормально, але хочемо забрати малих.

Мама мовчки оглянула нас і ширше відчинила двері, мовляв заходьте.

 - Йди ти сам. Забереш їх я почекаю внизу.

 - Ти думаєш логічно зараз розділятися?

 - По моєму ти вже бачив, що я можу захистити себе.

 - Забув. Винен. Добре. Зараз спустимося.