...

Ми рушили далі. І хоча при падінні нічого зі мною не трапилося, я все одно уважно дивилася під ноги. Зовсім не хотілося знову стати розплющеним зайчиком Банні.  

Чоловік перші секунди насторожено оглядався. Потім коли зрозумів, що нічого вже на землю не опуститься, звично втупився в смартфон. Де як не в всесвітній павутині можна прочитати, що ж трапилося в світі. Наш народ такий: хліба та видовищ, плюс це відзняти на камеру і відразу виставити в соцмережі.

Йдемо спокійненько на відстані двох метрів одне від одного. І тут метрів через двадцять стикаємося з розбійним нападом. Знаєте, є такий шар суспільства, в яких нічого немає, але при тому завжди є на оковиту. Ти знаєш, тих людей, пробував допомогти, але врешті-решт розумієш, що допомоги вони не потребують. І тут з появою цих жовтих кульок, відкриваються нові грані особистості. Прямо на наших очах, із заможного будинку двоє таких людей, виганяють на вулицю цілу сім’ю.

Відчула себе боягузом. Чесно. Тому, що уже хотілося допомогти, але  я не була абсолютно певна, як поведеться мій організм при нападі на когось. Тому що захищатися він вмів. Пам’ятаєте про леді в кафе. А що зробить при нападі? Чи не зачепить тих, хто не інфікований? І я дивлячись на такий жах, як у ковбойських фільмах, зрозуміла, що я безпорадна. Шикнула на чоловіка, щоб не втручався. Чомусь на сто відсотків була певна, що не хочу, щоб він також інфікувався. Досить того, що те всередині мене. Адже десь всередині зріла надія, що з нашими дітками все в порядку, а він точно може про них піклуватися. А я … Я знайду вихід, щоб від цих жучків-павучків позбутися. І мати змогу знову всіх обійняти.

Пройшовши до кінця вулиці приголомшено завмерли. В принципі в нас і так був хаос в центрі, позаяк реконструювали площу та прилеглі до неї вулиці, але зараз це нагадувало кадри з постапокаліптичного фільму. Чесно. Кругом ще більша розруха. Лежать тіла. Навіть не хотілося придивлятись хто там. Проходили поволі, і тут мене хапають за ногу. Жучки моментально всотуються в цю руку. Не проходить і п’яти секунд, як людина підіймається з землі дивиться на мене безтямним поглядом. Серце гупає в грудній клітині, віддає у вухах, перекриваючи всі звуки. Секунда, дві. Погляд фокусується на мені. Тихий шепіт. Поворот на 180 градусів і чоловік бадьорим кроком потопав в сторону площі.

 - Що це було?

 - Не знаю. Вони від мене перейшли до нього.

 - Можна тепер тебе обійняти?

 - Зачекай!

Так. Згодна, що це безглуздо. Але я мала впевнитись, що їх вже не має в моєму організмі. Як же сильно я помилялась. Спеціально, з усієї сили вгатила кулаком в дерево. І нічого! Вони, ці маленькі істоти, сформували з себе так би мовити міцний щит, який не дав мені себе поранити. Тобто,  вдарилась, але без шкоди для свого організму.

 - В тебе не вийде!