...

Його мама не брала трубку. Таке буває інколи, коли заграєшся з малечою і телефон в іншій кімнаті, але, блін, зараз зовсім не той момент, щоб не знати, що з твоїми дітьми. Беру свій рюкзак, легенько махаю чоловіку, і поволі рухаюся до виходу. По дорозі спостерігаю, унікальну у своєму роді картину. Я не прихильник мазохізму, щоб ви зрозуміли, але це було дивно заворожуюче. Чоловік, сидячи за столиком наодинці намагався поранити себе ножем, виделкою, але його шкіра поводила себе дуже дивно. Пам’ятаєте, що я фанат супергероїв? Отож, в фільмі «Фантастична четвірка» один із героїв, доктор Рід,  вмів розтягувати та стягувати свою шкіру. Майже це саме виходило у в цього чоловіка. Ні один з предметів на завдав йому абсолютно ніякої шкоди. Це було одночасно і гидко дивитися і … цікаво. Не очікувала такої реакції від себе.

 - Тссс! Ти йдеш чи ні?

 - Та йду, йду! 

Коли читаєш якусь захоплюючу книгу, або дивишся фантастичний фільм, мимоволі уявляєш себе на місці героїв, і міркуєш, а щоб вчинив ти на їхньому місці? Звісно, дивитись фільм збоку, і бачити всі нюанси на екрані, легко робити висновки, і керувати діями героїв.  

Але в реальному житті, наскільки б ти не був начитаний, та скільки б фільмів не передивися стикнутися з новою, незвіданою реальністю неймовірно важко. Ти йдеш вулицею рідного міста, все таке знайоме, але все наче покрите важким, неприємним жовтим смогом. І від нього нікуди не можна подітися. Сфери поспускалися і більше не було видно ніякого руху. Це радувало. Отже, існувала примарна можливість, що не всі заражені цими жучками. І тут, як завжди, я починаю падати.  

Зазвичай, це зі мною трапляється не часто, хіба, що дуже спішу. Але коли я на підборах, то це обов’язково. Обов’язково на моєму шляху має виникнути мікроскопічний підйом плитки (бруківки, асфальту, на вибір!) і я носаком повинна за нього зачепитися, і летіти макіяжем вниз. Якщо брати стандартну ситуацію, то мене ловить чоловік, поцілунок, і ми пішли далі. Але зараз – це зовсім нестандартна ситуація! Я перечіпляюсь, починаю летіти донизу, до мене кидається на допомогу Слава, а я як божевільна кричу:«Нііііііі!» І звичайно падаю! 

Перша думка, яка майнула в свідомості – я впала!!! ААААА! Але потім до мене доходить, що хоч я і лежу та все таки мені не боляче. Ого! Поволі, підіймаюся. Оглядаю руки, ноги. І помічаю, що все нормально. Тобто, як мінімум, повинно бути боляче, дуже боляче, і там кров, синяки і таке інше. Але взагалі нічого! Це…. Класно! Хоча. І тут дивлюсь на свого чоловіка. Він стоїть в метрі від мене, і переляканими очима дивиться на моє обличчя. Швидко дістаю з сумочки дзеркальце, але там видно просто моє обличчя. Краєм ока помічаю якийсь рух в області скроні. Але моргнувши все зникло.

 - В тебе, там, цей….

 - Так, спокійно. Що в мене?

 - Обличчя, наче розплющилось. Знаєш як в мультфільмах, коли герой вдаряється в скло і його розплющує, а потім раз – і все стало на місце. В тебе тільки що було так само. Тільки не настільки швидко. Видовище так собі…

 - Ну, нічого! Переживеш правда?

 - Болить? Сильно?

 - Не повіриш взагалі нічого не відчула. Таке враження, що я навіть не падала.

 - Ого! Ця штука тебе захистила.

 - По ходу так.