...

 - Невже буде дощ? – питається мій чоловік.

 - Та який в біса дощ. Синоптики обіцяли пекло на цілий тиждень.

 - Я в курсі. Але подивись на небо! Воно має доволі зловісний вигляд.

Тут прийшлося підняти погляд догори. Не скажу, що я рідко дивлюся на небо. Це насправді не так. Я довгенько можу вдивлятися туди і намагатися знайти різноманітні відповіді. Але зараз справді було щось не так. Поки ми йшли в кафе небо було блакитним, з маленькими пухнастими, білосніжними хмаринками. Саме таке і повинно бути небо, в останні дні липня. Та зараз воно було жовтим. Як каже, моя маленька дворічна доня – жоптим! Такого нереально жовтого неба я ще в своєму житті не бачила. Інтуіція вже горлала на всю міць своєї глотки!

 - Може йдемо вже додому? Поки дійдемо до мами, ще й додому повертатися. Не горю бажанням мокнути разом з дітьми.

 - Підтримую, Слава! Пішли! 

І в цей момент, на мою руку опускається щось. Щось дуже схоже на гібрид ідеально рівної жовтої кульки та вже зацвівшої кульбабки. І тут розумію, що ця кулька жива. Периферійним зором бачу, що таких кульок мільйони-мільярди кругом. По краях цієї сфери багато якихось не зрозумілих маленьких істот. Щось схоже на гібрид жучка та павучка. І тільки-но торкнувшись до моєї шкіри ці гібриди всотуються всередину мене.  

На секунду стає дуже страшно. Дуже страшно. Але ж ти жінка. І мій погляд ковзає на мого чоловіка, на якого на щастя нічого не опустилося. Але він дивиться на мене і не може зрозуміти, куди ж поділася сфера. Два кроки до мене і мій переляканий крик:

 - Не підходь!

 - Ти що здуріла? Дай подивлюся!

 - Ні, ні, ні і ще раз ні!