135

Я здригнулася, наче прокинулася. Підхопила поділ сукні, з труднощами струсила із себе заціпеніння й кинулася слідом.

Кроки відлунювали в старовинних стінах порожньої зали, де аромат квітів іще вита́в у повітрі, мов примарне нагадування про те, чого не мало бути. Звук підборів перегукувався з шелестом вітру за вікном. У саду, де плющ і темрява сплелися в безмовні обійми, ворухнулися перші нічні тіні.

Місяць підіймався над дахом — хижий і холодний, мов погляд герцога, коли він ішов. І поки його бліде світло лягало на підлогу старих залів, я знала: моя відпустка — цей примарний ковток свободи — знову відкладена. На невизначений термін.

Чорт би забрав цього крилатого герцога.
Мусив же він знову мене викрасти. І саме тепер, коли, здавалося б, я була вже в безпеці. Або принаймні — у контрольованому полоні.

У дворі замку, під сірим небом, де хмари ворушилися, немов важкі свинцеві тіні, майже нікого вже не залишилося. Лише відомча карета, оббита темною шкірою та прикрашена гербом із химерним переплетінням літер, і кучер із кам’яним обличчям — таким, що вічно незадоволене погодою.

Зі мною лишився лише маг вітру.

Едвін, ніби нічого не сталося, легко видерся на зап’ятки, наче стрибав на рідне ґанок.
— Давай хутчіше! — гукнув він до мене, хоча в голосі його, як і раніше, бриніла безжурна добродушність.

Я, занурена у власні тривожні думки, лише кивнула й, не промовивши ні слова, вмостилася в кареті. Щойно зачинила за собою дверцята, як віз рвучко здригнувся, загуркотів колесами й рушив із місця.

Подорож почалася — як завжди, із тряски, розгойдування, скрипу. Колеса карети били по бруківці, мов по черепах давно забутих ворогів. За вікном тікали шпилі будинків, стіни, обвиті плющем, і важкий силует невідомого замку, що поволі танув у далині — величний, недосяжний, мов колишня помилка, яку вже не виправити.

«А як же мої речі, залишені в замку герцога?» — майнула думка з легкою, майже театральною журбою. Та я не стала озвучувати її. Таємне Відомство дбало про все. І про речі, і про людей, і про зникнення слідів. Завжди знаходилися тіні, що все знали й усе владнали. Навіть те, про що ніхто не просив.

Ми звернули на дорогу, що вела до столиці, — і серце моє стислося трохи дужче. Хоч я й знала, що шляху назад немає, усе ж хотілося озирнутися. Хоча б раз. Хоча б на мить.

Втім, подорож у кареті — справа нудна. Не виспишся, не подумаєш. Лише голову трусить, а думки розсипаються, мов борошно по підлозі. Незабаром я прихилилася до стінки й поринула в дрімоту, де уривки снів і спогадів спліталися у дивні візерунки: Десмонт із лицем герцога, браслет, що перетворювався на змію, і голос рудого Ріда, який сміявся з-під землі.

Прокинулася я різко, вдарившись головою об стінку.
— Обережніше там! — вигукнула я, потираючи лоба.

Карета стояла. Тривожно. Надто раптово. І занадто тихо.

За вікном нічого не рухалося — ані птахів, ані вітру. Навіть коні мовчали, наче саме час зупинився й завмер у чеканні.

Я визирнула — і відразу зрозуміла: щось не так.

Кучера на місці не було.
Едвіна — теж.

Туман починав згущуватися, заливаючи дорогу аж до обрію. Він був дивного кольору — не зовсім білий, не зовсім сірий. Здавалось, він світиться зсередини. У повітрі пахло залізом і м’ятою — химерне поєднання, як у магії, зробленій нашвидкуруч, поспіхом.

І раптом… дверцята з протилежного боку розчахнулися, і всередину увірвався холод — разом із чимось іще.

Я не встигла й крикнути — міцні руки схопили мене за талію, мов уперту ляльку, й рвучко витягли назовні. Світ закрутився. Я почула, як клацнула засувка браслета на зап’ястку — і в ту ж мить занурилася в темряву…

Кінець першої книги.

Шановні читачи продовження чекайте вже завтра.)))

Щиро дякую за ваші коментарі і підтримку, ви завжди мене надихаєте.

Якщо кому потрібні промокоди на продовження, заходьте в мою групу на Фейсбук https://www.facebook.com/groups/1793836581332524