135

Він раптом змінив тон. Наче в ньому щось вирішилося.
— Ясно, що герцог не залишить вас у спокої. Амеліє, вам доведеться повернутися з нами до Хоунглена.

«Як повернутися?» — сполошилася я, відчуваючи, як мої мрії про свободу, про тиху магічну відпустку, про вино на заході сонця й капелюшки без звітів — розсипаються на порох.

— Навряд чи Його Світлість здумає з’явитися до Таємного Відомства, — спробувала заперечити я, чіпляючись за надію, мов за рятівний круг.

— А якщо вирішить? — похмуро парирував він. — Він і раніше робив те, чого від нього не чекали.

— А якщо не вирішить? — відчайдушно, майже безсило, спробувала я ще раз. — Може, він узагалі не прив’язаний до мене…

Але замість відповіді Десмонт раптом гірко всміхнувся. Усмішка ця вмістила все: і докір, і розчарування, і якусь тиху, вистраждану правду, якої він так і не промовив уголос.

— Збирайтеся, — кинув він, уже прямуючи до дверей. — Амеліє, чоловіки злітаються до вас... прилипають — і гинуть, немов бджоли в меду. Без змоги вирватися.

З цими словами він вийшов, залишивши по собі тишу. Таку тишу, що я на мить подумала — чи справжня ця тиша? Навіть свічки, здавалось, горіли тихіше.

Я стояла, наче на мене вилили відро крижаної води. Усе — тон, погляд, остання фраза — дзвеніло всередині, мов стара рана, про яку вже забула… а тепер знову зачепила.

«Неправда це», — подумала розгублено, намагаючись знайти бодай якесь виправдання. — Я не така. Я звичайна. Просто зовнішність у мене… надто гарна. От і все.

Але, на жаль, далі аргументи не йшли. Бо герцог зацікавився мною ще до того, як побачив моє теперішнє тіло. Отже, річ не в подобі.

Я знову сіла в крісло й глибоко вдихнула. Цей світ справді змінив мене. А, може, й не світ. Може, магія. А може — я сама. Та тепер я була іншою. Сміливішою. Рішучішою. І, що найдужче лякало… справжньою.

Після ретельного, але, на жаль, безрезультатного обшуку хлопці почали залишати будівлю. Їхні тіні ковзали по стінах, видовжувалися й ламалися в тьмяному світлі олійних ліхтарів — мов привиди тих, кого вони сподівалися впіймати. На обличчях — суміш утоми, розчарування і, як не дивно, полегшення. У цій тиші, яку порушував лише скрип дощок та шелест чобіт по запиленій підлозі, причаїлася безмовна істина: нікого й не мало залишитися.

Звісно ж, нічого не знайшли. І не могли знайти. Герцог був розумним, обережним і небезпечним, мов присмерковий вовк, що лишає не сліди. Дім, певно, був для нього лише черговою маскою: гарною, порожньою, забутою на столі в поспіху. Або… залишеною навмисно.

— Йдемо? — озвався до мене Едвін, проходячи повз і без жодного пафосу підхоплюючи букет зі столу, наче то була не магічна приманка, а звичайна флористична примха.

Я отямилася від своїх мандрів думками. Стіни, що ще недавно здавалися казковими, тепер були холодні й порожні. Простір утратив чари. Залишилася тільки реальність. І я, дрібним кроком наздоганяючи Едвіна, все ж запитала:
— Слухай, а як ви мене взагалі знайшли?

Він навіть не сповільнив кроку. Лише кинув на мене лукавий, майже насмішкуватий погляд з-під сірих вій — і раптом розсміявся. Так, легко, по-хлопчачому. Наче я спитала щось на кшталт: «чому в неба немає ручок?»

— Браслет! — відповів він і багатозначно зиркнув униз.

Я машинально опустила погляд — і завмерла. Уздовж хребта пробіг холодок, мов крапля дощу, що скотилася за комір.

Як же я могла забути?

Тонкий, майже невидимий на шкірі артефакт і досі обвивав зап’ясток. Він щез із мого поля уваги, як шепіт, до якого з часом звикаєш. Але він був. Завжди. Колись надітий Десмонтом — нібито «на всякий випадок, щоб я не втекла».

Яка ж я вільна… В мене кільце на лапці дресованого птаха.

І навіть якби я колись наважилася піти — утекти в чужу країну, сховатися під новою подобою, розчинитися в міському гаморі — браслет нагадав би про себе.

Я відчула, як у грудях стислося щось гаряче, схоже на гнів, але з присмаком гіркої туги. У пориві я ледь не зірвала його — як струшують із руки комаху, що присмокталася до шкіри. Але то було неможливо, браслет магічний, од же зняти його може лише той, хто надів.

— Доганяй! — долинув до мене голос Едвіна, що вже танув десь у коридорі.