133

— А як ти опинилася в його замку? — спитав він тоном слідчого, у якого залишилася хіба що одна кнопка терпіння.
— Магія, — знизала я плечима, ніби нагадуючи, що ми обидва знаємо, на що здатні крилаті маги. — Це все влаштував герцог, я тут ні до чого. Кажу ж — уже в нічну сорочку перебралася, волосся розплела, ванну прийняла…

Я говорила й говорила, доки раптом не помітила: явно почала вдаватися в зайві деталі. Особливо, якщо врахувати, що ревнощі Десмонта вже почали вщухати… й ось знову спалахнули з попередньою люттю.
— З цього місця подробніше, — процедив він крізь зуби.

Я ковтнула й подумала: «Ну, Амелія. Вітаю. Тепер або переконуй, або чаклуй».
З допитувачами краще не сперечатися. Особливо якщо цей допитувач — наш Голова. Найдокладніший, найприскіпливіший, з очима, від яких хочеться заховати навіть власні думки під подушку.

Та я зібралася з духом. Пора було давати пояснення.
— Я вже вляглася в ліжко, — почала я з притаманною мені відвертістю, — як у двері постукали.

Мої слова зависли в повітрі, мов перша крапля дощу перед бурею. Десмонт не перебивав, що було й тривожно, й підозріло.
— Це виявився незнайомий слуга. Посильний. Я ледве встала — а він уже стояв у кімнаті, поставив букет у вазі — отой самий! — на стіл, поклонився ввічливо й пішов. Швидко. Занадто швидко. Я вийшла у коридор — і нікого. Ніби випарувався.

Говорячи, я чула в собі розгубленість; наче сама не могла до кінця збагнути, що сталося. Усе здавалося надто театральним — навіть для життя, де літають ангели й демони влаштовують побачення.
— Мабуть, це був сам герцог, — продовжила вголос міркувати я. — Чужого б не пустили до моєї кімнати. Скрізь охорона, слуги… ніхто сторонній не пройшов би.

Я перевела погляд на Десмонта. Він насупився, але кивнув. Було видно, що в його голові вже кружляє десяток версій — і жодна з них не обіцяє мені спокою.
— А далі, — продовжила я, — я підійшла до квітів, вдихнула аромат — і бамс! — опинилася тут, у цьому залі.

Я підскочила й театрально вказала обома руками на ту самісіньку вазу з підступними квітами, через які мене занесло в інший простір.
— Ось він — винуватець торжества!

Десмонт підійшов до квітів і нахилився над ними, наче алхімік, що вирішує, чи вибухне зілля. Обережно торкнувся одного з пелюстків, і в ту ж мить повітря ніби трохи скупчилося — від магічного сліду, що давно затих.
— Отже, — підсумував він, — вдихнула аромат — і опинилася тут?
— Так, — знизала я плечима, ніби це було цілком звичайно. Хоча в іншому житті, можливо, і було б.
— І ти перемістилася просто в нічній сорочці? — понизив голос Десмонт, і від тієї інтимної делікатності в тоні в мене по спині пробігли мурахи. Не від холоду — від напруги. Балансуючи на межі.
— Я теж цьому обурювалася! — щиро вигукнула я, широко розплющивши очі. — Я йому так і сказала: недобре, кажу, виривати людей із ліжка! Вони можуть бути… в непристойному вигляді!
— І що ж герцог? — спитав Десмонт, пестячи пелюстки з ледь стримуваною, тривожною ніжністю. Він навіть на мене не дивився — і від того мені ставало ще некомфортніше. Наче його пальці відчували те, чого не помічали очі.
— Як благородний чоловік, він… намагичив мені сукню, — видихнула я, відчайдушно брешучи і водночас щиро сподіваючись, що брехня пройде непоміченою.

І відразу ж стала поволі відступати — неявно, майже граційно, як кіт, що вирішив уникнути грозової хмари.
— «Благородний чоловік…» — повторив Десмонт. Але з таким виразом, що квіти у вазі, якби були живі, тут же зав’яли б. — Благородні чоловіки не крадуть дам у спідньому і не відвозять їх до себе в маєток посеред ночі.

«Ви чоловік, вам, звісно, краще видно!» — ледь не вирвалося в мене, але я прикусила язика. Інколи краще бути живою, ніж гострою на язик.