131

Я не відповіла. Просто дозволила. І в тому поцілунку не було наполегливості — лише дивна, майже зворушлива обережність. Він наче вивчав мене, куштував не як жінку, а як заборонене закляття, кожну літеру якого слід було відчути на смак.

По спині пробігли мурахи, і я відчула, як усередині все спалахнуло гарячим, немов камін у промозглу ніч.

— Вам не здається, що ви надто поспішаєте? — прошепотіла я, коли його губи відступили від моїх.

— Ваші вуста солодкі, мов мед, — видихнув він, схиляючись знову.

Несподівано згадався інший поцілунок — стрімкий і шалений. І я відчула себе зрадницею. Але що вдіяти? Мені подобаються обидва чоловіки.

— Це вино, — відповіла я томно й приклала палець до його губ. — Ви цікава людина, герцогу… але я ще не готова заводити з вами роман.

Мої слова мали подіяти, як дзвін у нічній тиші. І, здається, трохи його протверезили.

— У замку на вас усе ще чекає наречена, — нагадала я, підвищивши голос. — Вам не здається, що поводитесь із нею вкрай… некрасиво? Ерміна — добра дівчина. Їй не місце в цій грі.

Я вже ладналася продовжити — у стилі наставниці з пансіону: з докором, мораллю та паузами в потрібних місцях, — та Вїлфред різко підвівся, підійшов до вікна й глянув у ніч.

Крізь скло виднілася чорна глибінь саду, де виткі рослини чіплялися за стіни, немов давні спогади.

— Ваш Десмонт занадто розумний, — усміхнувся він. Його голос знову став легким, трохи глузливим.

Він, здавалося, насолоджувався грою: втекти — і бути спійманим, мовити напівправду — й розбурхати бурю здогадів.

— Ваша команда буде тут із хвилини на хвилину. І, погодьтеся, мені геть не з руки зустрічатися з ними.

Він знову наблизився до мене — швидко, майже зухвало — й, перш ніж я встигла щось сказати, знову вкрав поцілунок. Швидкий, немов печать на листі, яке заборонено розкривати зарано.

— Це було наше перше побачення, — мовив він, прямуючи до виходу. — Ми ще зустрінемося.

Двері за його спиною м’яко зачинилися, не видавши ані звуку.

Я навіть не встигла провести його поглядом, як із протилежного боку залу пролунав різкий гуркіт — мов удар долі в готичному романі, — і двері розчахнулися з оглушливим тріском. На порозі, немов буря в чорному плащі, постав Десмонт.

Він не ввійшов — він увірвався. В його очах палала та суміш люті й полегшення, яка з’являється лише в того, чиє терпіння скінчилося рівно за мить до біди.

— Де він? — коротко спитав Глава, навіть не переводячи подиху.

Я підняла келих і зробила ковток.

— Уже пішов, — відповіла спокійно. — Ви запізнилися на побачення.

Десмонт пронісся повз мене до протилежних дверей, як буря в сюртуку, й розчинився за ними з рішучістю, гідною шекспірівського героя. Я й оком не встигла змигнути. Хоча… навряд чи він дожене герцога. У того ж бо є крила. Не метафора, не поетичний образ, а цілком собі перната реальність.

Я дивилася їм обом услід і намагалася зрозуміти, хто ж із них подобається мені більше? Що відчуває моє серце? Воно починає калатати швидше, варто лише одному чи другому з’явитися в полі мого зору. То що ж виходить? Я закохалася у двох?!

Слідом за Главою до зали буквально ввалилися мої — хай і не ангельські, зате безперечно улюблені — хлопці з команди, ще й із десятком гвардійців на додачу: гучні, запилені, озброєні, наче після облоги.

— Амеліє! — радісно підморгнув рудий вогневик, ніби зустрів давню подругу на балу, відволікаючи мене від похмурих думок. Інші дружно заусміхалися — так щиро, наче ми не вчора розлучилися, а років десять тому, і я їм усім лишилася винна щось велике.