130

Служба — це ланцюг. Золотий, зручний, але все ж таки ланцюг.

— Гадаю… — промовила я повільно, вдивляючись у прозорий келих у руці, — вважатимемо, що в мене відпустка. Справжня. Без наказів згори. Без звітів.

Я всміхнулася — радше сама собі.

— Відірвуся на повну… а потім, може, й повернуся. Скажу їм, що магія повернулася, і знову візьмусь до справи.

Вїлфред кивнув, і в його погляді промайнуло щось ледь вловиме — тінь полегшення? А може, цікавість. Або ж те, чого він і сам ще не збагнув.

А за вікном ніч усе так само дзвеніла тишею. Десь у далині ухнула сова. Місяць здіймався вгору — холодний і прозорий, немов скляна чаша.

Та всередині було тепло. Бо магія повернулася. Бо щось починалося. Щось нове.

— Ви маєте рацію! — погодилася я, піднявши келих. — Свобода — це саме те, чого я прагнула. Але звідки ви про це знали?

Герцог, не втрачаючи своєї граційності, трохи нахилився до мене, ніби збирався поділитися давнім таємним шепотом.

— Ви забуваєте, що я теж колись служив у Таємному Відомстві, — нагадав він з легкою, майже лінивою усмішкою. — А раз ми з вами вже владнали всі непорозуміння, пов’язані з викраденням магії, драмами, нічними полоненнями та несподіванками, — давайте нарешті поговоримо про щось приємніше.

— А давайте! — кивнула я з неприхованою усмішкою. Голова приємно паморочилася, немов вино умовляло мою свідомість стати дещо легковажнішою, ніж зазвичай.

Я всілася за стіл, із захопленням відзначивши, наскільки щедро він був накритий. Усе — від печених куріпок до пиріжків із каперсами — виглядало так, ніби приготоване для короля. Або, на крайній випадок, для надзвичайно вередливої відьми. Тут могла б бенкетувати ціла гільдія магів — і ще лишилося б на завтра.

— Ви чарівні, — промовив Вїлфред, пересуваючись до мене так близько, що тепло його плеча відчулося крізь тонку тканину сукні.

Герцог був не лише милим, а й небезпечно люб’язним. Його очі — ті самі, крижані, спокійні, мов гірське озеро, — тепер світилися чимось м’яким… і дуже неприхованим. Атмосфера густішала, як солодкий туман: затишок, вино, мерехтіння свічок, аромат квітів. Усе схиляло до одного.

Я вирішила вдарити холодним душем, бодай у формі запитання:

— А чим же ви займалися на службі в Таємному Відомстві?

— Тим самим, що й ви, — відгукнувся він швидко, і я вловила в його голосі трохи натягнуту впевненість, ніби ця відповідь була заготовлена заздалегідь. — У мене теж магія бажань.

— І ви не боялися загадувати щось… на власну користь? — уточнила я з ледь відчутною насмішкою. — Від такого, знаєте, недовго й скотитися до демонів.

— Ні, — відповів він і затримав погляд на моїх губах. — Я творив добрі справи.

— Так, я чула, — мовила я, відчуваючи, як щоки починають зрадницьки паленіти. — Селяни в окрузі відгукувалися про вас як про благодійника.

Я вже хотіла поставити ще одне запитання — може, гостріше, — але герцог раптом приклав палець до моїх губ.

— Амеліє, мені кортить вас поцілувати, — промовив він із хрипотою в голосі й, не зволікаючи, нахилився до мене.