128

Я ледве встигла подумати про відсутніх господарів, як погляд упав на чоловіка, що сидів біля вікна на шкіряному дивані. Він підвівся неквапно, з лінивою грацією хижака, і з привітною усмішкою рушив до мене.

— Амеліє, радий вас бачити, — промовив він так, ніби ми не бачилися всього кілька днів, а не пережили бій між небом і пеклом.

Це був він. Герцог Вілфред. У своїй самовдоволеній, неушкодженій, до обурення чарівній персоні.

— Ви?! — вигукнула я, вражена нахабністю ситуації. — То це ви… витягли мене сюди? Магічний букет — ваші витівки?

— А вам сподобалося? — його усмішка стала ще ширшою, небезпечно ширшою. — Я подумав, що ексцентричній і незвичайній леді мають припасти до смаку подібні сюрпризи. Зізнаюся, сподівався на бурю емоцій.

Чесно кажучи, я справді відчувала щось… незвичне. Серце калатало скажено, та я примусила себе накинути маску пихатої стриманості.

— Це було… кумедно, — відповіла я з гідністю, опускаючи очі долу, як вчать в пансіоні для благородних дівчат. От тільки забула щр я у прозорій нічній сорочці, в якій лягала спати. Від герцогових очей мене рятував лише букет, за який я тепер трималася, мов утопаюча за рятівний круг.

І тут мене осяяло. «Він витяг мене просто з ліжка!»

— Ви нахаба! — вирвалося в мене, і сором миттєво змінився гнівом. — Навіть не подумали, що я можу спати! Витягли мене просто з постелі!

— Пробачте, але ви такі чарівні, — розсміявся Вілфред, відверто розважаючись. — Не гнівайтесь, у мене тут безліч квітів. Обкладіться ними з усіх боків — і матимемо вам пристойне вбрання з фрезій та троянд.

— Раніше я не помічала за вами такого яскравого почуття гумору, — фыркнула я, демонстративно відвернувшись. Хоча… мені це подобалося. Вся ситуація була безглузда, але збуджувала дивним трепетом.

— А я радий, що ви не схожі на інших дівчат, — сказав він із тінню загадковості. Побачивши мій запитальний погляд, додав: — Інша на вашому місці вже врізала б мені ляпаса й звинуватила у зазіханні на честь.

«Геть забула, що саме так і мала би повестися,» — з іронією подумала я. Щоб приховати збентеження, вирішила перейти в наступ:

— Власне, я зовсім не маю задоволення від цієї зустрічі. Ви ж у мене магію забрали, між іншим. Тож — бачити вас мені зовсім не радість!

Він і бровою не повів. З тим самим, трохи зухвалим вигином губ, як у людини, звиклої до докорів… і до того, що їх забувають у процесі розмови.

Він підійшов до столу, дістав два келихи, наповнив їх червоним вином кольору тліючих вуглів і простяг мені один.

— Вина? — спитав буденно, мов я його щойно не звинуватила в магічному викраденні й моральній розбещеності.

Я взяла келих, перехопивши букет в іншу руку. Вино пахло чорною вишнею і чимось теплим, манливим… наче осіннім вечором у домі, де на тебе чекають.

Я мовчала. Спостерігала. Вичікувала. Адже я ще не сказала йому, що він негідник. І брехун. І злодій магії. Усе попереду.

— Кажете, я забрав у вас магію? — невинно поцікавився Вілфред, схиливши голову набік, наче вперше чує про це.

«Ну, це ж очевидно?!» — ледь не вигукнула я, але обмежилася поглядом, сповненим обурення, розгубленості й добрячої частки сарказму.

— Амеліє, — промовив він м’яко, але з тією інтонацією, від якої хочеться або закохатися, або вдарити чимось важким, — магію неможливо відібрати.

Я так здивувалася, що вдавилася вином. Воно пішло не в те горло й, як на зло, виявилося саме тим сортом, що обпікає не гірше за драконове полум’я. Поки я кашляла, марно намагаючись зберегти рештки гідності, Вілфред спокійно простягнув мені носову хусточку — без жодної насмішки, що само по собі було підозрілим.

Я взяла хустку, промокнула губи й нарешті змогла заговорити:
— Що значить, магія зі мною?

— Я лише позичив твою силу… тимчасово, — усміхнувся він так, ніби йшлося про чашку цукру. — Щойно ти вдихнула аромат букета — магія повернулася. Усе просто.

«Надто вже просто…» — подумала я з підозрою. Якось не стикується це з драматичністю наших останніх днів.

— Це правда? — уточнила я з недовірою, примружившись.

— Так, — упевнено кивнув він. — Побажай щось — і сама побачиш.