127

Келих спорожнів, а разом із ним зникло й моє бадьоріння. Голова стала важкою, тіло — млявим. Ще трохи — і випаду з вікна. З труднощами злізла з підвіконня й дотяглася до ліжка. Ледь торкнулася подушки — вимкнулася.

Ранок видався, м’яко кажучи, гидким. Прокинулася з відчуттям, ніби демон уночі повернувся й влаштував у моїй голові танці з ведмедями.

Коли ввійшла служниця, я захрипло повідомила:
— Хворію. На сніданок не спущуся. Та й сьогодні навряд чи встану…

Вона кивнула зі співчуттям, передала мої слова пані, а згодом повернулася з чаєм і якимось дивним відваром, що тхнув болотяним мулом і безнадією. Я випила все — і чай, і загадливу настоянку. Нині я, мабуть, і отруту спорожнила б — аби тільки полегшало.

Прокинулася знову вже опівдні, голова прояснилася, як небо після грози. Та вставати й кудись іти не хотілося зовсім. Туга, густа, мов кисіль, лягла на груди.

Здавалося, день пройде в забутті… але я, як завжди, помилилася.

У двері постукали, й увійшов мовчазний посильний. У руках він тримав величезний букет — із жовтих, синіх і білих квітів. Усі свіжі, мов ранковий лід.

— Вам наказано передати, — сказав він, ставлячи вазу на стіл. Його обличчя було непроникним, наче воскова маска.

— Ким наказано? — піднялася я, вражено дивлячись на цю пишноту перед собою.

— Не можу знати, — коротко вклонився він і, мов тінь, попрямував до виходу.

— Стій! Зачекай! — я зірвалася, маючи намір з’ясувати все до останньої пелюстки. Але хлопець виявився спритніший за нічний жах. Поки я вставала, він уже розтанув у коридорі, наче його й не було.

Я виглянула — і, звісно ж, нікого. Порожнеча. Лише шепіт протягу й далекий бій баштового годинника. Загадковий посильний із букетом із нізвідки… Чудовий початок кошмару.

Букет, хоч і сліпуче гарний, одразу викликав у мене підозру. Занадто він був розкішний, занадто… продуманий. Я обійшла його колом, дослухаючись до власних відчуттів — ані прокляття, ані колдовського шепоту, ані легкого зуду магії в повітрі. Просто квіти. І все ж — надто досконалі, як актор, що грає надто добре.

Квіти були розкішні — бутон до бутона, пелюстка до пелюстки, ніби їх виростили в Едемі на замовлення. Хто міг надіслати мені такий дар? Від кого цей жест? На думку спадав лише один кандидат, але сама думка здавалася абсурдною. Хоча…

Я взяла букет у руки й вдихнула аромат. Він був солодкий, пряно-ягідний, із легкою димкою свіжості — настільки п’янкий, що на мить мені здалося, ніби я пливу крізь ніч. І справді — голова закрутилася, наче я осушила цілу пляшку вина одним ковтком.

Запаморочення не мина́ло навіть тоді, коли я відхилилася від букета. Навпаки — воно посилювалося. Простір навколо захитався, стіни почали кружляти у дивному вальсі, а потім усе закрутилося у водоверті: кімната, стеля, зорі в моїх очах — усе злилося в один шалений, некерований вихор.

І ось — різкий обрив. Мене наче виплюнуло з урагану. Я розплющила очі, все ще міцно стискаючи злощасний букет, і з острахом озирнулася. Незнайоме місце. Безперечно, не моя спальня.

«Де це я?» — озирнулася навсібіч, притиснувши квіти до грудей, наче дитина плюшевого ведмедика.

Місце було… розкішним. Величний зал, що потопав у теплому світлі люстр, із меблями, обтягнутими оксамитом і шкірою, з витонченою ліпниною на стінах і вензелями на шторах. Квіти — ті самі, що я тримала в руках, — прикрашали вази й арки, мов у якійсь вишуканій готичній казці. А в центрі залу — довгий стіл, заставлений їжею та пляшками з вином. Вино, сир, фрукти, ніби з чарівного бенкету, що от-от мав початися.

Але де ж господарі?