124

— Вона втекла, — насилу видушила я.
— Куди? — він не відступав.
— У мій світ.

Він замислився. Я поспішила закріпити успіх:
— Це вона мене сюди притягла. Я взагалі нічого не знала. Я… випадкова.

— Ясно, що не ти, — демон хмикнув. — У тобі навіть магії нема. Ілюзія — даремно. Краще вже бути красунею. А так без магії ти більше ні на що не згодишся.

Який мерзотник. Одразу ж розінравився. Вголос, правда, промовчала.

— Де ж мені тепер її шукати? — задумливо протягнув він і… почав відривати мої руки від себе.
— Ви що робите?! — у паніці вчепилася за що попало: сорочку, руки, штани. — Я ж упаду!
— А ти вчись літати! — єхидно кинув він і розсміявся. Відчепив мої пальці й відпустив.

Моє сердце тьохнуло й замерло. Я заплющила очі. Лечу.

І раптом — сильні руки. Тіло не вдарилося. Мене впіймали.

Різко розплющила очі. І ось диво — мене тримав сам герцог Хічхолм. Його обличчя було серйозним і зосередженим, але в очах світилася іскра.
— Вілфред… — видихнула я, ледве стримуючи сльози.

Він опустив мене на землю. Не встигли мої ноги торкнутися трави, як Вілфред знову злетів угору.

Підбігли хлопці — вони теж побачили, як він повертається до демона. Той і далі стояв на даху.
— Це ж герцог? — видихнув Рідер, задерши голову.

Я нічого не сказала. Дивилася вгору. Серце гуло, душа металася між жахом і захватом. Що ж буде далі?..

Демон зірвався в темряву, мов розпанахана тінню комета, лишивши за собою шлейф темної енергії, що тремтіла в повітрі. Ангел, не вагаючись, рвонув услід — блискавично, осліпливо білий, мов постріл світла в беззоряній ночі. І почалася битва, гідна співів безумного поета.

Немов два гірські орли, що зійшлися за здобич на вершині світу, вони боролися в небесній безодні. Я, на жаль, позбавлена магічного зору, могла лише вгадувати масштаб відбуваючогося за спалахами енергії та клаптями спотвореного повітря. Як же мені хотілося знову бачити магію — не ту, що описують у книжках, а справжню: зловісно-прекрасну, непокірну.

— Що там відбувається? — голос когось поруч вирвав мене з зосередженої мовчанки.
— Герцог кинувся на захист? — прозвучало з тремтінням в інтонації, більше схожим на надію, ніж на упевненість.

Інші підтягнулися, затаївши подих і з обличчями, в яких відбивалися не лише страх і трепет, а й дитяче захоплення перед незвіданим. Ми стояли, як укопані, під темним небом, звідки тепер несло озоном і паленим пір’ям. Хто перемагає — було незрозуміло. В якусь мить герцог, здавалося, здолав демона, але вже за секунду темрява накривала світло, і той починав відступати.

І раптом — рішучий ривок. Герцог обхопив демона, притиснувши його крила до тіла, й понісся з ним геть, лишаючи за собою слід зі світла й попелу. Глядачі ахнули в унісон, ніби єдиний організм, і кинулися слідом, вдивляючись у небо, наче сподівалися розгледіти, куди відносить світла тінь свого противника. Але невдовзі обидва зникли, перетворившись на крихітну цятку на обрії, а потім і зовсім розчинилися в хмарах, наче були лише частиною сну.

— Відлетіли, — з відтінком гіркоти й розгубленості прошепотіла Ерміна, й я спохопилася. Ах, бідолашна. Мені ж іще доведеться якось пояснити, що її наречений тепер обзавівся крилами й новою місією.

«Вітаю, люба, ваш суджений — архангел, і за сумісництвом мисливець на демонів», — ну хіба ж це не звучить як прекрасний фінал дівочих мрій?