123

Та коли летун опустився на землю, я завмерла в справжньому естетичному екстазі. І не лише я — дами, що називається, перебували в напівнепритомному стані, а навіть чоловіки ледь тримали свої щелепи, раптово обвислі від подиву. Це був не герцог. Але той, хто стояв перед нами, був настільки вродливим, що всі інші, кого я раніше вважала красенями, на його тлі зів’яли, мов вицвілі акварелі поруч із картиною великого майстра.

А він — несамовито звабливий, заворожуючий — упевнено йшов просто до мене.

«Це сон? Прекрасний, неможливий сон?» — я блаженно всміхалася, милуючись його плавними рухами, точними й водночас сповненими звіриної сили.

Сон, на жаль, урвався різко. І дуже, дуже боляче.

Красень раптово схопив мене за горло й легко, наче я пушинка, підняв над землею.
— Нарешті я тебе знайшов, — прогримів він голосом, ніби витягнутим із глибин загробного колодязя.

Я вже не могла бачити демонічної аури, але за його тембром і тими вібраціями, що йшли від нього, зрозуміла — переді мною демон. Причому з вищих.

— Готова померти, — продовжив він, стискаючи мою шию. Я не могла ані відповісти, ані закричати, лише судомно чіплялася за його зап’ясток, лишаючи нігтями подряпини, аби хоч трохи послабити задуху.

«Чому він хоче мене вбити? Що я йому зробила?» — ці питання відійшли на другий план. Головне було — вижити. Це бажання кричало в мені всіма фібрами душі.

Світ довкола почав розпливатися. Контури тьмарилися. Легені вимагали повітря, а його не було.

На щастя, мої хлопці вже діяли. Вони, вочевидь, інстинктивно зрозуміли, з ким мають справу.

Мабуть, вони заважали йому, бо він відпустив мене — на землю не повернув, але міцно втримав. Я змогла вдихнути. Хоч трішки.

Десмонт жбурнув у демона сіть, а хлопці обрушили на нього магічні удари. Красень на мить відволікся, розглядаючи пастку, що стягнула його. Він зробив лише один рух — і сіть, наша, спеціальна, із зачарованих ниток, розлетілася на клапті, наче була старою ганчіркою.

Хлопці не здавалися — наклали одразу кілька магічних пут, намагаючись оточити вищого щільним узором чарів. Та й цього виявилося замало. Він, трохи примружившись, знову роздер усе на шмаття, як дитина обгортку від цукерки.

Не гаючи ані миті, демон знову схопив мене за горло й, наче я була пустушка з пап’є-маше, злетів угору. Ми підіймалися вище й вище, доки навіть найдальнобійніша магія моїх товаришів не могла до нас дістати.

— Ілюзія тебе не врятувала, — прогримів він, розглядаючи мене з виразом хворобливого захоплення. — Я бачу крізь неї.

Я й не намагалася борсатися. Будь-який неправильний рух — і я впаду. А з такої висоти падіння завершиться лише одним: смертю.

Було страшно й прикро. Навіть не дав пояснити. Хотілося бодай знати, за що саме мене вбивають.

І тут демон завмер, вивчаючи мене поглядом. Його очі були жахливо прекрасні й нестерпно страшні. Я застигла, мов миша під поглядом удава.

— Хто ти? — несподівано спитав він.

Я й сама не знала, що йому відповісти. Лише прохрипіла, показуючи, що не можу говорити.

Він насупився, але зрозумів. Перелетів на дах, поставив мене на самісінький край, майже звісивши над безоднею, й відпустив. Я тут же вчепилася в його руку, боячись зірватися.

— Говори! — рикнув він, наче я була не людиною, а якимось артефактом.

Ну треба ж, яке диво — зовнішність Аполлона, а характер — як у істеричної зубної феї.

— Не знаю… — прохрипіла я. — Кого ви шукаєте?

— Де Амелія? Хто ти така? — зціпив зуби демон.

Ось воно що. Здається, він шукає колишню господиню тіла. Ставало зрозуміліше. І з’явилася крихітна надія на порятунок.