122

За столом зібралися всі, хто залишився в цьому колись небезпечному, а тепер дивно умиротвореному домі: домочадці герцога, наречена зі своєю свитою і, звісно ж, мої хлопці — міцні, гучні, надійні. Серце раз у раз щеміло.

Я намагалася триматися бадьоро, жартувати, виголошувати тости. Але за усмішками ховалася туга. Що чекає мене тепер? Життя гувернантки, затягнуте в правила та пристойність, наче в корсет на два розміри менший? Нудне, передбачуване, без пригод…

Ні, я вже вирішила: побуду поруч з Ерміною, доки вона оговтається, а потім зникну. Речі зберу — і в дорогу. Моя попередниця, як виявилося, залишила чималу суму. Вистачить на кілька років безтурботних мандрів. А там — будь що буде.

Ми пили витримане вино з підвалів герцога, сміялися з дурниць і пошепки згадували минуле. Тільки самого господаря замку бракувало — його постаті, його голосу, його погляду. Він десь там, за межами світу, де не п’ють вина й не тримають жінок за руку.

— Ти справді вирішила залишитися? — спитав рудий Рідер, підсідаючи до мене, коли веселощі вже розбрелися садом.

— Так, — кивнула я. — Не залишати ж Ерміну саму. Та й нікуди мені зараз.

Це була напівправда. Напіввиправдання.

— Розумію, — кивнув Рідер. — Вона у тобі душі не чає, як у старшій сестрі.

З подібною розмовою до мене підійшов кожен із моїх хлопців. Стискали плече, добирали слова, зітхали. Сумували. Ми були командою — і вже більше нею не будемо. Все як у дитинстві, коли їдеш з табору й думаєш, що писатимеш усім. А потім не пишеш. Бо життя кличе далі.

Що далі вечір, то сильніше підступало відчуття втрати. З кожним келихом — ближче до сліз. Щоб остаточно не розклеїтися, я, вчепившись у управителя, зажадала танців.

Він намагався відмовитися, але проти мого натиску, як завжди, не вистояв і послав слугу по музикантів у найближчу корчму.

Коли музиканти прибули й почали налаштовувати інструменти, я встала, плеснула в долоні й урочисто проголосила:
— Танцюють усі!

Взявши поділ сукні, я граційно випливла в центр саду. Хотілося танцювати, мов у вогні — щоб не думати. Щоб жити, хай навіть кілька хвилин.

Але не встигла як слід розвернутися, як мене обережно, та наполегливо підхопив під лікоть Десмонт.

— Амеліє, ви вже в п’ятий келих закохуєтеся. Ходімо, подихаємо.

Він повів мене вглиб саду, подалі від веселощів і свічок. Туди, де листя пахло вологою землею, а тиша дзвеніла зорями. Я скаржилася. Плакалася. Нескладно, як людина, в якої раптово забрали саму суть життя. Він слухав. Не перебивав. Іноді стискав пальці трохи міцніше. Ми ходили й ходили, поки я остаточно не заспокоїлась.

Коли ми повернулися, все було як у сповільненому сні. Ерміна танцювала з Едвіном, рухалася граційно, наче порцелянова лялька. Музика лилася неквапно, обволікаючи. А потім…

Шелест.

Немов хтось великий і крилатий пронісся над садом. Я одразу насторожилася, напружилася, підняла голову.

А в небесах уже плив чорний силует. Ширококрилий, неквапний. Летів просто до нас.

— Дивіться… — видихнув хтось із слуг.

Я завмерла, не дихаючи.
Він повернувся.

Що нижче він спускався, то швидше в мені росло здивування. То була зовсім не птаха — до нас наближався чоловік, змахуючи величезними крилами. На тлі вечірнього неба його крила здавалися чорнильно-чорними. Невже герцог вирішив повернутися? Але ж його тут одразу заарештують… Він що, з глузду з’їхав?