121

Коли ми прибули до замку, можливо, він і не знав, хто з нас джин. Хлопці з’являлися в різний час — із різницею у тиждень, а то й місяць. А я взагалі приїхала у свиті його нареченої, що не мало б викликати підозри.

Перший час герцог придивлявся. Я сама підказала йому, коли він викрив на мені ілюзію.
Але це ж треба було таке закрутити, аби тільки впіймати мага бажань!

Одного він не врахував — що я йому сподобаюся.
Та й я сама цього не чекала, ніяк не можу звикнути, що від цієї зовнішності чоловіки мліють, мов бджоли від вина.

У цьому місці в герцога й утворилася діра у всьому його стрункому плані.
Щоправда, ненадовго. Що йому варто викликати нову армію демонів, тим паче з посиленою магією. Навіть не уявляю, як його тепер ловитимуть. Але я вже не зможу брати в цьому участі.

Ерміна нарешті закінчила свою довгу промову, скаржачись на примхи долі, й звернулася до мене з питанням. І, здається, вона вже не вперше його повторювала.
— Ти не можеш? — пролунало її запитання, а мої думки хаотично розбіглися в різні боки.
«Про що це вона?»

— Не можна про це говорити? — знову спитала Ерміна.

Дуже незручно було зізнатися, що я її зовсім не слухала, тож я зробила вигляд, ніби роздумую над її питанням.
— Тобі краще про це не знати, — видала розпливчасто, й дівчина у відповідь кивнула.
«Про що саме «про це», для мене так і залишиться таємницею».

Скоро мало настати час вечері, тому ми вирушили до своїх кімнат перевдягнутися й відпочити.

Повернувшись до себе, я впала на ліжко.
«Скільки ж усього зі мною сталося за цей час! — подумала зі солодким сумом. — Про таке життя я й не мріяла».

За якийсь час з’явився слуга з шанобливим уклоном і запросив мене спуститися до вечері. Вирішивши, що прощатися треба красиво, я дістала з скрині свою найкращу сукню — темно-сапфірову, зі шнурівкою на корсеті й мереживною обробкою. Нехай ніч стане яскравою. Нехай запам’ятається.

Святкове застілля перенесли в сад. Столи й стільці розставили просто на м’якій, ще теплій від сонця траві. Над головами спалахнули факели, пускаючи світло вперемішку з ароматами димної смоли й квітів. Між гілок яблунь, немов причаїлися феї, мерехтіли підвішені скляні ліхтарики. Легкий вітерець перебігав листям, і воно, шелестячи, наче шепотіло давню пісню.

Коли я вийшла з замку, слуги вже відкорковували пляшки шампанського, піна лилася на мармурову тацю, мов жертва дню, що відходить.

— Анабелло! — пролунав веселий голос Ерміни. — Іди швидше сюди!

Дівчина підбігла, схопила мене за руки й, як дитина, повела до столу, посадивши поряд із собою, наче я була її гостею, а не компаньйонкою.