120

І він поцілував. Стрімко, рішуче, так, що я навіть не встигла здивуватися — лише відчула, як тілом розтікається тепло. Кров забилася у скронях, дихання зірвалося.

— Ваше бажання збулося, — прошепотіла я, коли він відсторонився. — У мене більше немає магії.

— Можливо, це й на краще, — хрипло відповів він, не відводячи погляду від моїх губ.

Ох, що ж це коїться… земля під ногами крутиться, й зовсім не від магії.

— А її можна повернути? — вирвалося в мене перше, що спало на думку. Мовчати в такій напрузі здавалося неможливим.

— Можна, — сказав він, відпускаючи мене. — Якщо у вас у запасі є... сотня років.

— Сотня років? — серце впало десь у район п’ят.

А я ж могла собі накласти довголіття, вічну молодість… Але жодного разу про це не подумала. Як нерозумно. Попередня власниця цього тіла, певно, знала, на що йшла. Цікаво, скільки їй було насправді?

— У мене немає сотні років… — сумно видихнула я. — Отже, шансів немає?

Десмонт промовчав. Його обличчя було зосередженим, майже скорботним.

— Поки що залишайтеся в замку з панною Ерміною, — перейшов він на звичний діловий тон, наче й не було того поцілунку. — Ведіть звичайне життя.

Не хочу звичайне, хочу магічне!

— Ну що ж… — зробила я вигляд, що теж нічого важливого не трапилось. Бадьоро підвелася. — Доведеться, отже, зайнятися викладанням. Мови знаю, манери є — гувернантка з мене цілком пристойна.

Він кивнув.

— Я навідуватиму вас. Залишу охорону. А ось вашу команду доведеться відкликати — у них буде робота й важливіша.

Зрозуміло…

— Ми з хлопцями потоваришували, — пробурмотіла я. — Сумуватиму за ними.

Хотіла добавити: “І за тобою”, але промовчала. Що він за людина, хвилину назад палко цілував, а тут знов холодний, як крижана скеля.

— Улаштуємо прощальну вечерю, — вирішила я раптом, сама здивувавшись цією думкою, треба було щось казати, мовчання надто давило. — Хай вони мене надовго запам’ятають.

Після поцілунку ми обоє намагалися уникати поглядів. Жодних зайвих слів, жодних натяків. Я більше не його підлегла. І все має бути… інакше?

— Прощальна вечеря — гарна думка, — погодився він. І знову, наче нічого й не було, продовжив сухо й офіційно: — Можете йти. Ми закінчили.

Та вже, закінчили… — усміхнулася я про себе. — Ми тільки почали.

Я спустилася до вітальні. Ерміна вже не плакала, але сиділа тиха й сумна.

Підсіла до неї ближче, попросила слугу принести мені чаю й покликати управителя. Хлопці з моєї команди десь блукали, сподіваюся, вони з’являться на прощальну вечерю.

Віддавала розпорядження від імені господині, поки вона перебувала в пригніченому стані. Адже, по суті, Ерміна залишилася тут господинею, заручини, хоч і не весілля, але за відсутності герцога, звели її в ранг пані.

Закінчивши з буденними справами, обняла її за плечі, утішаючи.

— Усе буде добре, — сказала єдине, що спало на думку.

— Він був таким добрим і милим, — схлипнула колишня наречена герцога, витираючи сльози вишитою хусточкою.

Вона продовжила лепетати про те, яким благородним і чудовим був її наречений.

«Не сказала б, — думала я тим часом саркастично. — Він розважливий і хитрий тип. І те, що він мене захистив — лише виняток із правил».

Насправді його підступність така велика, що в мене, простої смертної, в голові не вкладається.

Задум цього товариша почався ще з тієї самої миті, коли я потрапила на службу до Таємного відомства.

Щойно він дізнався, що у Відомство влаштувався маг бажань — ось тоді й народився в його голові злий намір. Його Світлість за допомогою своїх шпигунів пустив чутки про те, що він затіває державний переворот. Коли все дійшло до імператора, той, звісно, послав на завдання наш сьомий загін. Адже в справі замішані демони, хто ще може їх виявити й знешкодити?