119

— Схоже, пан Хічхолм робив багато добра, — задумливо відповів Десмонт. — Я розіслав шпигунів у всі села, і знаєш що? Місцеві на нього моляться. Здається, не лишилося жодної родини, якій би він не допоміг.

— Але все ж таки, виклик демонів — це вам не ляпас. Тут треба бодай сотню храмів збудувати, щоб спокутувати провину, — буркнула я, не в силі мовчати. — Це… це як збудувати притулок після того, як сам же підпалив село.

Голова усміхнувся — стомлено, по-доброму, як людина, що й сама колись вірила в прості схеми.

— Церкви та храми тут ні до чого, — озвався він, дивлячись у вікно. — Лише добрі справи змінюють ауру. Лише вибір серця.

Вибір серця. Ось чого я не очікувала від цього сухаря. Поет, не інакше.

— Те, що Хічхолм у останню мить раптом вирішив захистити тебе, прикривши собою, — він трохи помовчав, підбираючи слова, — це й стало переломом. Саме тоді він перейшов межу. Або, якщо хочеш, повернувся назад.

— Він не став ангелом? — перепитала я, уся перетворившись на слух. Усередині спалахнула тоненька надія. А раптом і я… А раптом ще можна…?

— Ні, — похитав головою Десмонт. — Він лише прийняв їхню подобу. Справжні ангели не живуть на землі. Вони не повертаються. А він — полетів як маг. Отже, його магія досягла нового рівня. І так. Він може повернутися.

— Отже… — я навіть підвелася. — Отже, якщо він повернеться, він може повернути й мою магію?

Замість відповіді він просто подивився на мене. Довго, пильно. Наче зчитував мої думки. А потім дуже тихо мовив:
— Питання не в тому, чи може він. А в тому, чи захоче.

Він опустив очі.

— Цього я знати не можу, — чесно визнав Десмонт, не відриваючи погляду від паперів. — Але те, що він захистив вас, пожертвувавши своїми поплічниками, багато про що говорить.

— А про що саме? — я вчепилася в цей шанс, як потопельник у соломинку. Потрібен був бодай якийсь сенс, бодай якась опора в цьому розхитаному світі.

— Про те, що ви йому небайдужі, — з роздратованою приреченістю видав Голова. — Як ви примудряєтеся, навіть у чужій подобі, заплутувати людям голови?

— Що значить «заплутувати»? — обурилася я. Та що ж він за майстер викликати в мені злість? Одним словом — і в мене вже пара з вух. — Я нікому нічого не плутала!

— А він, виходить, просто так, з доброти душевної, вас захистив? — парирував Десмонт, підвищуючи голос. — Він багато років готував свій план. Збудував портал, викликав цих потвор… І раптом, за одну мить, знищив усе власними руками?

— А я тут до чого?! — обурилася я, навіть схопилася з місця. — Може, він просто проти жертвоприношень і убивств. Не всі ж вирізають людей направо й наліво!

— Це навряд чи, — відрізав Десмонт із отрутою в голосі. — Швидше за все, у нього до вас… вельми неоднозначні почуття.

— Ви б, значить, воліли, щоб він мене вбив на славу своїх демонів?! — від люті я аж руки в боки вперла. Розуміла, що він, загалом, має рацію, але саме це й бісило.

— Я б хотів, — Голова раптово вийшов з-за столу й підійшов до мене, узяв за плечі, — щоб у вас ніколи не було магії. Тоді б не доводилося щоразу рятувати вас із смертельної халепи.

Сказав він це з такою теплотою, так уважно заглянув мені у вічі, що мурахи побігли спиною. Усе всередині стиснулося в один тремтливий клубок.

От зараз точно поцілує…