118

Я підійшла до дверей і завмерла. У грудях усе стиснулося. З’явилося дивне, щемке відчуття, ніби зараз відчиню, а він там. Герцог. Живий, справжній, стоїть біля вікна з чашкою чаю в руці. Просто озирнеться, усміхнеться, наче нічого й не сталося. Але то була лише миттєва фантазія — хистка, як пара від гарячого подиху на холодному склі.

У наступну мить, наче відчувши мою присутність, лорд Ебернеті покликав із колишньою сухістю:
— Заходьте!

Я увійшла всередину, ніби до суду чи церкви. Повітря в кабінеті було густим, пахло старими книгами, воском і чимось тривожно-знайомим — магією, якої вже не можна було торкнутися. Сіла скромненько на краєчок стільця, як у дитинстві перед розгніваним батьком. Така туга навалилася, що навіть звичне невдоволене обличчя Десмонта не викликало роздратування.

— А тепер розповідайте по порядку, що відбувалося в тому підвалі, — наказав він голосом людини, не здатної пожаліти. В його інтонаціях не було й краплі співчуття. Лише втома й необхідність. Так само він говорив із сотнями інших свідків. Хоча чого я, власне, очікувала? Щоб хтось раптом погладив по голові, сказав: «Бідолашна, як ти постраждала?» Не в нашій конторі.

— Коли нас із Едвіном принесли, — почала я монотонно, наче доповідаючи про погоду, — там уже були демони, і лінії на підлозі були розкреслені. Потім прийшов герцог...

Десмонт хмурнів усе більше. Усе, що стосувалося дій Вілфреда, він випитував особливо прискіпливо — раз за разом, вишкрібаючи деталі, наче хірург скалку.

— Кажете, він збирався створити армію демонів, щоб захопити трон? — уперто повторив Голова, ніби сподівався, що я раптом передумаю.

— Так він сказав, — підтвердила я, не маючи вже сил злитися, аби тільки не затягувати все це довше.

— Герцог Хічхолм забрав вашу магію для цих цілей?

— Так, — видихнула я й стомлено кивнула. Трохи помовчавши, зважилася:
— А можна її якось повернути?

Десмонт зітхнув. Знизав плечима, але в його очах майнула щось схоже на жаль.

— Не думаю, — відповів із неприпустимою для мене легкістю. — Ви не перша, у кого Вілфред Хічхолм забрав магію. І щоразу він стає лише сильнішим.

— Якщо ви знали, що він забирає магію, навіщо ж на це завдання відправляли магів? — вирвалося в мене майже криком. Біль, втрата, образа — все змішалося й вирвалося назовні в єдиному вигуку. Хотілося розірвати когось. Хоч кого-небудь.

— Я з’ясую це, — не підвищуючи голосу, раптом пообіцяв Десмонт. — Розберуся, чому саме вашу команду направили в цей замок.

Тепер я подивилася на нього інакше. Це він… натякає? Він каже, що хтось вищий за Відомство шкодить магам? Що хтось, хто мав би стояти поруч, відправив нас на заклання?

Оце так відкриття. Вілфред пустив коріння глибше, ніж ми гадали. Виходить, він заздалегідь знав, що в загоні є джин. Він знав, що я підходжу. Що я — те, що потрібно.

Він полював саме на мене.

— Його крила були білого кольору? — раптом різко перескочив на іншу тему Голова, наче між рядків він прочитав мої думки.

— Так, — відповіла я, усе ще переварюючи почуте. — Адже якщо маг бажань робить занадто багато зла, він стає демоном. Чому ж герцог став ангелом?

Це питання палило мене зсередини від тієї миті, як Вілфред розгорнув над моєю головою свої сяючі крила. Що за фарс? Що за нелогічна нагорода для людини, яка зв’язалася з демонами?