116

— Амеліє! — мене зловили в обійми. Руки міцні, як сталь, подих важкий, наче в коня після перегонів. — Я боявся, що не встигну…

— Жива! — радісно рявкнув рудий, тріснувши мене по голові так, що мало не вилетів мозок. — Налякала, дурепо!

— Ти в порядку? — Десмонт оглядав мене з таким завзяттям, ніби я була його улюбленою вазою, яку він упустив.

Я кивнула, намагаючись перевести подих. Сльози підступали до горла, але я ковтала їх, як гіркі ліки.

— Едвін, — прошепотіла я.

Голова відомства одразу метнувся до стрільця, який усе ще лежав на тому ж місці. Перевірив пульс.

— Живий. Просто виснажений, — і його голос знову став діловим, упевненим, звичним.

Він робив щось — я не знаю що, може, ділився магією, може, шепотів закляття. Але Едвін заворушився. І я вперше за весь цей час… усміхнулася.

Його винесли на ношах, а я лишилася стояти серед мокрих плям і зруйнованих стін.

— Де герцог? — спитав Десмонт.

— Він… улетів, — кивнула я, вказавши на пролом у стіні.

Але обіцяв повернутися, — додала подумки й лише тепер дозволила скотитися сльозі.

Десмонт підійшов до зяючого пролому, немов інженер до тріщини у власній фортеці. Примружився, вдивляючись у краї діри, наче міг прочитати в кам’яній пилюці минуле. Тінь від його плеч лягла на підлогу, як хрест.

— Це він магією? — спитав, не озираючись.

— Так, шарахнув чимось, — відповіла я і, вказавши на мокрі плями, додала, ніби між іншим: — А це були демони. Він від них позбувся… ґрунтовно. Як від зайвих свідків.

— Але тебе не зачепив, — кинув він через плече, й у його голосі проскочило щось… підозріло людське.

— Не просто не зачепив, — фиркнула я. — Він мене врятував. Ось так-от.

Десмонт завмер. Від його нерухомості повітря навколо стало тихішим, важчим. А потім, як завжди, похмуро-сухо мовив:
— Навіть так.

О, у цю мить мені до скреготу зубів закортіло копнути його під лордівську гідність.

— Напевно, закохався, — усміхнулася я, задерши підборіддя, наче пафосна героїня третьосортної драми.

— Напевно, — відгукнувся він, а голос — кисліший за оцет.

Він відвернувся й продовжив огляд, явно вирішивши не витрачати на мене ані роздратування, ані тепла. Його жести стали різкішими, кроки — точнішими. Знаю я його. Образився.

— Це коло вже було, коли нас сюди притягли, — додала я, намагаючись відволікти і себе, і його від емоцій.

Але раптом у голові, мов блискавка, майнуло: магія! Я ж… я тепер звичайна людина. Звичайна! Як із цим жити?

— Він же мою магію забрав! — видихнула я так, ніби хтось вирвав із мене серце з коренем.

Десмонт розвернувся з несподіваною швидкістю. Навіть руки з-за спини витяг. Це в нього ознака крайньої тривоги.

— Побажай щось, — попросив він.

— Хай ця діра сама собою знову закриється! — випалила я з надією, приправленою відчаєм.

Тиша. Стіна як була продірявленою, так і залишилася. Навіть пилинки не ворухнулися. У грудях закололо так, наче мені нутрощі випрали в крижаній воді.

— Спробуй іще раз, — Десмонт говорив тихо, але в його очах уже читалася жалість. Та сама, принизлива жалість.

— Хочу чаю. Із тістечками. Із шафи на кухні герцога, — спробувала я пожартувати, але голос зрадницьки здригнувся.

Нічого. Ані запаху булочок, ані скрипу віконниць. Ані… магії. Порожнеча.