115

Я мала згоріти, зникнути, стати порохом у цьому клятому колі, але замість загибелі — прийшло світло. Не метафора, а цілком реальний, осліпний вибух білизни й гуркіт, ніби самі небеса рвонулися на допомогу.

Я заплющила очі, певна, що це й є остання мить мого життя. Але… болю не було. Лише дивне тепло, м’яке, наче вовняний плед, огорнуло мене. Щось ворушилося навколо, немов пір’я торкалося шкіри.

Я повільно розплющила очі. Перше, що спало на думку — я померла. І потрапила до раю. Принаймні, все на це вказувало.

Мене огортав кокон із білосніжних крил, пір’я переливалося в нерівному світлі палаючих смолоскипів. Я підвела голову й побачила — мене тримав… Вілфред.

Ні. Уже не той, колишній Вілфред. Переді мною стояв хтось… інший. Він був так само високий, так само неймовірно вродливий, але його аура змінилася. Зникла морокова тьма, демонічна тяжкість, наче з нього стерли попіл зла, і зсередини засяяло чисте світло.

— Що це?.. — прошепотіла я, заворожено вдивляючись у його обличчя, в очі, від яких тепер віяло не небезпекою, а силою й… надією.

Він мовчки відступив, прибравши крила, і я побачила, як демони завмерли від страху. Справжнього, первісного, тваринного страху, який неможливо підробити. Вони відступали, шипіли, мов кішки перед полум’ям.

Один із них спробував знову створити закляття, але герцог змахнув крилами — і тіні розсипалися на порох. Ні, навіть не на порох — на брудні калюжі, що щезли в тріщинах підлоги.

Тепер я знала, що вислів «і сліду не лишилося» — зовсім не художній образ. Він буквально описує результат зустрічі з крилатим Вілфредом.

— Ви… ангел? — насилу вимовила я, досі сидячи всередині кола й не наважуючись поворухнутися.

Він розсміявся — і це був такий оксамитовий, теплий звук, що я мимоволі притисла руки до грудей. Так, напевно, сміються небесні істоти, які вміють не лише знищувати демонів, а й зцілювати чужі душі одним поглядом.

— Ви мене врятували? — спитала я з наївністю школярки, якій щойно допоміг розв’язати задачу старшокласник.

Він кивнув і підійшов ближче. Не словами — собою. В його очах я побачила те, чого завжди шукала в людях, — намір захистити. Навіть якщо заради цього доведеться знищити цілу армію.

— Я ж казав, що не бажаю тобі зла, — тихо мовив він.

— Отже, убили їх усіх заради мене?.. — я все ще не могла повірити.

Він нічого не відповів. І не треба було. У його погляді — уся правда.

— Ці крила… — я обережно провела рукою по одному з білосніжних вигинів. Пір’я було м’яким, живим. Не підробка, не ілюзія. Це було справжнє.

Саме в цю мить доля, як завжди, вирішила втрутитися. З коридору долинув гуркіт — важкі чоботи, металевий брязкіт, гвардія, що пробиває собі шлях.

Мені не хотілося, щоб вони переривали цю чарівну мить. Хай би весь світ палав — аби ще трохи… тиші з ним.

— Мені час, — сказав Вілфред.

Він кинув останній погляд — і в ньому було щось більше, ніж просто прощання. Підняв руки, зібрав палаючий згусток світла й жбурнув у стіну. Камінь розлетівся, у пролом увірвався прохолодний вітер, і в наступну мить він зник у небі, злітаючи вгору, як падший архангел, що знайшов спокути.

— Ми ще зустрінемось, — кинув він, щезаючи в нічному небі.

Я лише встигла прошепотіти: «Милий…»

У цю мить до приміщення вдерлися солдати. Тіні й світло заграли новими відблисками. У першу мить я нічого не побачила — тільки звуки, гучні, живі, справжні.