113

Він ступив у центр кола — і повітря задрижало. Щось пробудилося під цими кам’яними склепіннями. Щось давнє, голодне й надзвичайно близьке.

І вперше за весь цей час я відчула… холод. Справжній. Той, що насувається з усіх боків.

І страх, що ця історія може завершитися не як роман, а як трагедія.

Герцог продовжував читати закляття — його голос став глухим, тягучим, немов гул дзвона, що потонув у безодні. Слова текли, як чужа мантра, кожна нота — ворожа, ріжуча простір. Повітря довкола мене почало тремтіти, сплітаючись у химерні нитки тьмяного світіння. А я тим часом почала мерзнути.

Спочатку ледь, наче туманного осіннього ранку — прохолодно, по-здоровому. Потім холод почав пронизувати, чіпляючись за шкіру, обвиваючи щиколотки й шию липкими пальцями інею. Здавалося, хтось невидимий повільно занурює мене у відро з колотим льодом.

«Чудово, — подумала я, — ще трохи, й він загуркоче басом: “Тепло тобі, красна дівице?” А я маю прошепотіти крізь тремтіння: “Тепло, дідусю…”»

— Гей! — озвалася я, кутаючись у поділ сукні та свої холонучі думки. — Перепрошую, ви збираєтеся мене вбити? Так, чисто для розуміння.

— Ні, — герцог нарешті відірвався від своїх похмурих заклять і глянув на мене, як на пацієнта, що отримує корисне щеплення. — Вбивати вас я не збираюся. Я лише заберу вашу магію. Станете звичайною людиною. Такою, якою, ймовірно, були раніше.

— Я — не хочу, — різко зірвалася я, ображено й різко, як вередлива дитина в перукарні. — Мені, взагалі-то, подобається бути чарівницею. І з чого це ви вирішили, що можете за мене вирішувати? У нас тут демократія чи як?

Він, на мій подив, на мить замислився, ніби справді обмірковував проблему етики. Потім повільно всміхнувся. Недобре. Як кіт, що впіймав мишу й вирішив, що хай вона ще трохи побігає.

— Ви марно мене відволікаєте, — вимовив він тоном доброзичливого садиста. — Допомоги вам чекати нізвідки.

— Ерміна здійме тривогу, — поспішила я вхопитися за першу-ліпшу надію. — Вона ж без мене, як без рук.

— Ерміна нічого не помітить, — спокійно парирував він. — Ви все ще поруч із нею. Або ви думаєте, що тільки ви вмієте створювати ілюзії?

Я змерзла ще сильніше — і не від магії. Так ось воно що. Ілюзорна я, чергова підробка, лежить десь у кімнаті, вальяжно розтягнувшись під ковдрою, і навіть хлопці не здогадаються про підміну.

І Едвін… чорт, а якщо й його копію підмінили? Виходить, ми тут зовсім самі. Зовсім.

Паніка поповзла шкірою, як павуки. Я почала навмання шепотіти бажання: «Хочу розблокувати магію». Жодної реакції. «Хочу, щоб магія зникла!» — теж нічого. Чудово. Тепер я не лише замерзла, а й безпорадна. На десерт можна плакати білим вином і присипати себе цукровою пудрою.

Аж раптом — промінь надії: я глянула на зап’ястя… і ледь не зітхнула з полегшенням. Там він — браслет, потьмянілий, але досі теплий на дотик. Той самий, що дав мені Десмонт на самому початку. Як маяк. Як пекуча нитка до свободи.

Якщо він працює, значить, мене знайдуть. Навіть якщо я тут, серед ілюзій і підробок, Десмонт зрозуміє, що це не я.

Уже з часткою зухвальства — з розряду «а вам слабо?» — я підняла руку й торкнулася магічного бар’єра браслетом. У долоню, наче голка, ввігрався електричний струм — боляче, різко. Але я не відсмикнула руки. По магічній стіні пішли хвилі — темні, ламкі, як рябь на калюжі крові.

— Що це у вас? — запитав герцог, напружено мружачись. Він наблизився, придивляючись до прикраси на моїй руці.

— Магія, — відповіла я, видушивши свою найзухвалішу й найсміливішу усмішку. — Нічого у вас не вийде, пане зраднику.

— Хазяїне, — рикнув один із демонів, похмурий і нетерплячий, наче бухгалтер, якого не пускають у бій. — Давайте вб’ємо її. Вона заважає справі.

Звісно. Як завжди. У цих створінь один аргумент — ніж у горло.

Та Вілфред не відреагував. Продовжив, наче нічого й не було, свої закляття. І тоді я відчула… повільне, липке, смертельно знайоме відчуття. Моє тіло слабшає. Енергія йде. Наче витягають жили — по одній, повільно й зі смаком. А всередині — порожнеча. Лід не просто обіймає, він вростає в кістки.

«Ось як воно — коли забирають твою магію…» — промайнуло в голові. Гірше, ніж біль. Це — зникнення.