112

Тіло Едвіна, згусток дівочої ілюзії, здригнулося й знову набуло своїх чоловічих обрисів. Закляття розсіялося, наче пил у промені сонця. Ілюзія більше не трималася.

— О! — з легкою насмішкою протягнув герцог, звівши брови. — А я вже було подумав, що моя майбутня наречена теж агентка Таємного Відомства. Як романтично!

Сміх демонів луною рознісся кам’яними склепіннями, немов гидке шипіння вугілля у воді. Один із них без церемоній відтяг мене від нерухомого Едвіна й знову пожбурив у намальоване на підлозі коло. Щойно лапи потвори відпустили мене, я кинулася назад — але вдарилася лобом об невидиму стіну.

Тонкий тріск пройшов повітрям, ніби по склу, — і тільки тепер я зрозуміла: коло ожило. Стіна, виткана з давніх символів і ледь помітно сяйливих рун, тепер оточувала мене з усіх боків. Моя в’язниця була накреслена з математичною точністю й моторошною любов’ю до деталей.

Я заплющила очі й люто прошепотіла: «Бажаю, щоб бар’єр зник». Нічого. Ані тріщинки. Ані іскри. Простір лишався непроникним, як совість податкового інспектора.

— Пані Амеліє, — долинув до мене голос Вілфреда, вкрадливий і слизький, наче хутро чорної кішки. — Навіть не намагайтеся. Я заблокував вашу магію.

Серце в грудях вдарило боляче, як кулак у залізні двері.

— Як це ви… її заблокували? — спитала я, вже здогадуючись, що відповідь мені не сподобається.

— О, ви не знали? — усмішка герцога була холодною, майже лагідною. — Хто перший висловить бажання — той і перемагає. Ваше, на жаль, запізнилося.

Він підійшов ближче, легко, наче йшов садовою доріжкою, і з цікавістю зазирнув мені в очі.

— Ви ж зовсім недавно стали магом бажань? — спитав він майже співчутливо. — Інакше знали б, що вашу силу може зупинити тільки інший джин. Такий самий, як ви.

Він не поспішав. Говорив розмірено, наче вчитель, що пояснює учениці геометрію. А я й справді почувалася школяркою, яка вперше чує слово «катет».

— То у вас… така сама магія? — голос зрадницьки здригнувся.

Вілфред трохи схилив голову, визнаючи мою здогадку.

— «Магія бажань» — не зовсім точна назва, — промовив він із відтінком давнього знання. — У давні часи джини були набагато могутніші. Їхні бажання могли спотворювати реальність, змінювати закони природи… руйнувати світи.

Він говорив майже захоплено, як колекціонер про рідкісний артефакт.

— Але ж якщо ви робите зло, — спробувала я кинути бодай краплю логіки в цей химерний водоворот, — ви… перетворюєтесь на демона. Баланс… він же необхідний.

Мій голос був тихішим, ніж хотілося. Мені здавалося, що я слабшаю.

Він засміявся. Не гучно — м’яко. Наче все це було лише милою жартівливою байкою.

— От і видно, що ви погано вивчали свою силу, — відказав він. — Зло… добро… Все це — людські вигадки. У джинів немає моралі. Є лише намір і його ціна.

І, нахилившись трохи ближче, прошепотів:
— Хто ви? Як ви потрапили в цей світ?

Я застигла. Його погляд був майже нестерпним: не тому, що в ньому було зло, — а тому, що в ньому було розуміння. Він щось знав. Забагато.

— Можете не відповідати, — додав він, випрямляючись. — Вас сюди помістила інша душа. Та, що раніше володіла тілом. Це надто виразно відчувається. Ви не з цього світу магії, от і потрапили в пастку. Справжнього джина зловити було б складніше.

Мене наче облили крижаною водою. Я й сама цього боялася, але почути підтвердження з його вуст — було боляче. Серце стислося. Я була чужою. Обманщицею. Тимчасовою.

— То навіщо все це? — пробурмотіла я, намагаючись зібратися. — Навіщо спектакль із викраденням? Ви ж могли просто… запросити.

Він усміхнувся. Цього разу — з ледь помітною втомою.

— Демони… істоти не надто терплячі, — пробурмотів він, зиркнувши через плече на своїх спільників. — Їм подобається драма. Кров, страх… шоу.

— Дивний вибір союзників, — сухо кинула я. — Вони ж радше зрадять вас, ніж подякують.

Він лише знизав плечима.
— З людьми складніше. У них є совість. Демони передбачувані — ось і вся різниця.

На кілька митей запала тиша. Здавалося, навіть вогонь у свічках став блимати повільніше.

— Гадаю, моя цікавість задоволена, — я дивилася на нього з викликом. — І тепер ви збираєтесь… що? Принести нас у жертву?

— Майже, — промовив він із таким задоволенням, наче збирався подарувати мені кольє, а не віддати на поталу давньому злу. — Час братися до магії.

У його голосі не було злоби. Але й жалю — теж.