110

Час тут тягнувся з тягучою, безжальною повільністю. Стіни дихали холодом, а повітря було густе, вологе, наче затхле дихання підземелля. Довго сидіти тут шкідливо не лише для тіла, а й для розуму.

— Дивно, що я проспав усе видовище, — усміхнувся Едвін, і в його голосі чулося легке роздратування.

— Я теж. Думаю, вони накрили весь замок чимось на кшталт сонного туману, — кивнула я. — Таким собі… снотворним.

— Ха, тоді все зрозуміло. Прийшов до тями тут, у ковдрі, з видом на стелю й однією думкою: «Що за чортівня?»

Я вже хотіла пожартувати у відповідь, але в цю мить за дверима пролунали кроки. Я хутко загасила свічки — нехай кімната знову порине в морок, як і личить лігву чудовиськ.

Двері відчинилися з глухим скрипом, і в них ковзнули силуети. Без маскування, без гри в людей — у своїй істинній, потворній подобі. У світлі, що сочилося за їхніми спинами, я встигла розгледіти кістяні роги, сіру шкіру й очі, немов гаряче вугілля. Коли двері знову зачинилися, темрява обійняла нас ще тісніше.

Я не стала дріб’язкувати.
— Хто ви такі?! Чого вам треба?! — вигукнула я тим самим надривом, який звучить у кожної дами в біді в поважному готичному романі.

— Отямилися? Чудово, — буркнув один із демонів. — Забирайте їх.

І все. Без урочистих промов, без ефектного зла — проза демонічної рутини. Нас із Едвіном знову закинули на плечі, як безпорадні мішки, й понесли коридором, що тягнувся вниз.

Під ногами демонів глухо відбивалися кам’яні сходи, сирість ставала відчутнішою, повітря — задушливішим, а я — злішою.

Нарешті нас жбурнули у просторе приміщення. Тут, на відміну від попередньої камери, горіли свічки — тьмяне, тремтливе світло вибілювало символи на підлозі. Чорний круг, виведений фарбою, перетинався білими лініями та знаками, значення яких я могла лише здогадуватися. Але навіть мені, далекій від демонології, було ясно — нічого доброго тут не передбачалося. Це був ритуальний круг. І ми опинилися просто в його центрі.

Ковдри з нас ніхто не знімав — певно, жертвоприношення з комфортом було новим трендом у пекельних колах.

— Що ви таке? — повторила я, хоч і знала відповідь. — І навіщо ми вам потрібні?

Поряд Едвін — у подобі Ерміни — прикидався згустком страху. Боже, як він майстерно тремтів підборіддям — драматичний гурток плакав би від захвату.

— Скоро дізнаєшся, — прорикнув один із демонів, наблизившись. Решта захихотіла так, ніби щойно почула анекдот з преісподні.

Їх стало четверо. Отже, щонайменше троє ще десь нишпорять. Або… готують сцену для наступного акту.

Судячи з уривчастих фраз, перешіптувань і нервових поглядів у бік дверей, вони когось чекали. А ми… чекали разом із ними. Тільки в мене, на відміну від них, не було інструкції до ритуалу.

Хвилини тягнулися, як прокляті, — кожна впиналася в нерви голкою. Я не з терплячих. Тож вирішила на маленький бунт.

— Гей! — гукнула я голосно. — Може, розкажете, навіщо ми тут? А то сидимо, як дурепи в клубі анонімних закусок.

Головний із демонів — той, що весь час командував, — неквапом підійшов до мене й присів навпочіпки. Щелепа в нього була надто широка, очі — надто глибокі, а голос — наче шурхотів по склу.

— Не боїшся? — спитав він, втупившись у мене з дивною сумішшю цікавості та роздратування.

Я витримала його погляд, немов він — викладач літератури, а я — учениця, що не вивчила вірша.

За їхніми мірками я мала б уже давно зомліти від страху. Та я цих потвор уже достатньо надивилася, тож вони викликали в мене лише огиду — як гидкі комахи.

— Боюся, — зітхнула я з театральною щирістю. — Але мені нудно, а ти не дуже вражаєш.

Якби в демонів були брови, він би їх підняв. Замість цього розсміявся — хрипко, наче вдавився кісткою. Його побратими зареготали навздогін.

— Ти нам знадобишся. Ти — з характером, — мовив він і обернувся до решти. — Готуйте круг.

— Дарма ви зі мною зв’язалися, — кинула я зухвало, з такою бравадою, що дух шекспірівської Катерини напевно схвально кивнув би з небес.

Насправді я навмисно провокувала. Хотілося зрозуміти, чого варті ці рогаті вояки й які їхні справжні наміри. Іноді найкраща розвідка — це гострий язик і кілька нахабних фраз.