109

Потім настала черга Едвіна. Бачити, як наш задерикуватий стрілець натягує сукню, було ще тим задоволенням. Він крутнувся, зітхнув і злобно зашипів на мереживні рукави, наче кіт, якому приміряють бантик.

— Я за це тобі віддячу, — пробурмотів він, затягуючи корсет.

— Авжеж, дорогенька. Але спершу ти маєш бути неперевершеною, — підморгнула я й наслала ілюзію, що перетворила його на копію Ерміни. Лише обличчя та зовнішність, звісно. Все інше — справжній Едвін, з усіма рефлексами й арсеналом під спідницею.

Коли він вирушив до кімнати панночки, а я повернулася до себе, почалося найважче — чекання. Першу годину я не зімкнула очей, лежачи з розплющеними очима та втупившись у стелю. Наступну — вже з труднощами боролася з дрімотою. А потім…

Я прокинулася від того, що мене несуть. Причому не як леді, а як мішок з картоплею — перекинуту через плече, загорнуту в ковдру. Один із демонів крокував коридором замку, не переймаючись обережністю. Другий ніс ще когось, і я з завмираючим серцем сподівалася, що це замаскований Едвін, а не бідна Ерміна.

Я бачила лише черевики — грубі, чоловічі. Отже, демони прийняли людську подобу. Маскуються. Прекрасно.

І все ж маршрут мене здивував. Замість того щоб вийти з замку через головні ворота, нас повели… до казарм. Вузькі сходи, знайомі скрипи — це точно був той підвал, який я не встигла до кінця обстежити. Прокляття.

Чим глибше ми спускалися, тим густішою ставала темрява. Тут не було ані вогника, ані натяку на світло. А демони, судячи з упевнених кроків, чудово орієнтувалися.

Нарешті нас швиргонули на холодну кам’яну підлогу. Повітря було густе, вологе, як у підземеллях старих соборів, де стіни століттями вбирали тишу, смерть і цвіль.

— Що? — пролунав із темряви чужий голос. Скрипучий, наче хтось наковтався цвяхів перед тим, як заговорити.

— Усе пройшло вдало. Ми вклали весь замок у дрімоту, — відгукнувся інший, із лінивою насмішкою в голосі.

«Ось воно як, — збагнула я. — Ось чому я проспала власне викрадення… Значить, і Едвін не чинив опору — його просто приспали».

— Чудово, — пророкотав третій. — Подбай, щоб ніхто не сунувся. Жодної душі.

Схоже, трійця рушила геть. Я прислухалася — тиша. Ще трохи вичекала, затаївшись, перш ніж ризикнути.

Я не стала витрачати магію навмання. Лише прошепотіла побажання — щоб у приміщенні загорілися свічки. І якщо їх немає, значить, доля велить сидіти в темряві.

Але удача посміхнулася. На стінах спалахнули два слабкі вогники, що тремтіли у протязі. Проста кімната, метрів п’ять на п’ять, сирий камінь, запах плісняви та вогкості, одні двері — вгору, другі — в глибину.

Поряд зі мною, у пуховому коконі, заворушився наш переодягнений стрілець.

— Едвіне, ти як? — прошепотіла я.

— Мене несли дуже дбайливо, — з усмішкою відказав він, мружачись на вогонь.

Навіть у подобі Ерміни його вираз обличчя залишався… до прикрості зухвалим. Наче лялька ожила й узялася бешкетувати.

— Зараз я тебе дороблю, — мовила я, накладаючи фінальне закляття. М’яке, ледь відчутне, але з глибоким ефектом: щоб кожен демон бачив у ньому юну пані, але при цьому відчував запах невинності, тремтіння страху й… жодної магії. Хай вірять.

Ззовні знову почулися кроки.

Я кивнула Едвіну. Ми щільніше закуталися в ковдри, надавши собі вигляду переляканих дівиць, що чекають своєї долі в лапах лиходіїв.

Ніч лише починалася. І нічого доброго вона не обіцяла.

— Де ми? — прошепотів Едвін, мружачись на глиняні стіни, в яких, здавалося, застигли вікові тіні страху.

— Підвал під казармами, — тихо відповіла я, прислухаючись до кожного звуку. — Думаю, це проміжний пункт. Схоже, сюди нас притягли не остаточно. Головне — не поспішати відкривати карти. Поки що, крім викрадення, у нас на них нічого немає.

— Згоден, — коротко кивнув він, вмощуючись зручніше у своєму імпровізованому коконі.