108

Я ледве встигала за ним, краєм ока продовжуючи зиркати на силует тої зловісної хатини, що танув у темряві. Ми дізналися забагато. І цього «забагато» вистачило б, щоб майбутня ніч назавжди врізалася в пам’ять.

Дорогою, освітленою кволим місячним світлом, та у супроводі завивання вітру, ми знову почали сперечатися. Як завжди.

— Пане Ебернеті, — діловито наполягала я, намагаючись не перечепитися через каміння. — Найкраще, що ми можемо зробити, — влаштувати пастку. Вони прийдуть по Ерміну. Я прикинуся нею. Вивідаю все. Ми ж так робили сотню разів. Чому тепер раптом не можна?

— Пані Амеліє, — у тон мені озвався він, стриманий, як похоронний дзвін. — Раніше ви мали справу з поодинокими демонами. А зараз їх не один і не два. Що, як їхня магія виявиться сильнішою за вашу?

— Не може, — відрубала я, майже образившись. — Ви ж самі казали, що в мене найпотужніша магія у відомстві.

— Я казав це, щоб вас підбадьорити, — відповів він без тіні збентеження. — Ви тоді тремтіли, як осиковий лист, при самому згадуванні демонів.

— Ну, знаєте! — спалахнула я. — По-перше, я не так уже й тремтіла. По-друге… виходить, ви мені брехали?

— Не брехав. — Десмонт навіть не моргнув. — Я просто… фільтрував правду.

До воріт замку ми підійшли вже мовчки, обидва добряче роздратовані й так і не дійшовши згоди.

— Вони можуть напасти вже завтра, — нагадала я, сповільнившись біля входу й зробивши останню спробу його переконати. — Часу вигадувати щось нове — немає.

І, не чекаючи відповіді, розвернулася й гордо пішла, цокаючи підборами по каменю, мов офіцер у спідниці. Він залишився стояти в тіні, і ми, наче двоє незнайомців на вокзалі, рушили кожен своєю дорогою.

Повернувшись у кімнату, я, ледве скинувши сукню, впала на ліжко. Треба було поспати. Хто знає, чи ще буде така нагода. Ми майже біля мети, і все ж нитки цієї головоломки продовжували плутатися, немов хтось навмисно пряде їх із тіней.

Прокинулася я раніше звичного. Нашвидкуруч поснідавши, подалася до хлопців — обговорити план. Як з’ясувалося, вони вже знали про наш нічний похід. Навіть Дік, що сидів у кутку та гриз яблуко, кивнув із виглядом «я в курсі».

План захисту був майже готовий. Очевидно, що демони націлені на наречену герцога… і, як це прикро, на мене. Щоправда, мені довелося окремо пояснювати, що ніяка я не коханка. Просто супроводжую пані. Ну так, кілька разів ми гуляли разом — але ж це робота! Чиста, як сльоза немовляти.

— Я можу перетворити Едвіна в Ерміну, — запропонувала я, із азартом підкидаючи ідею. — Він наймініатюрніший з нас. Накладу ілюзію — і вуаля, готова принцеса в башті.

— Згоден, — кивнув Десмонт. — Один стрілець у кімнаті, один маг у засідці. А ти, Амеліє, відволікатимеш справжню Ерміну.

Наче це була дрібниця. Та вона ж говорить без упину, як фонтан, і постійно норовить поставити питання не в тему.

До вечері мене відвідала надихаюча думка, як саме вивести Ерміну з її кімнати на всю ніч.

Після трапези, коли всі чемно розійшлися по покоях (за місцевими звичаями із заходом сонця треба спати, немов кури на сідалі), я вільно вийшла в коридори. Ніхто не заважав. Лише вряди-годи траплялися постаті слуг — бліді, сонні, тінь на тіні.

Я покликала Ерміну до себе, запропонувавши келих вина та вечір «по-дівочому» за балачками.

Ми зручно влаштувалися на моєму ліжку. Вона, як завжди, згорнулася клубочком, а я почала розповідати історії. Ті, що чула колись на уроках літератури. Або в кіно. Або з книжок. Для Ерміни це все були казки — чарівні, інколи страшні, часто сумні. Але вона слухала, розкривши рота, як дитина, що вперше потрапила на виставу театру тіней.

За вікном вітер заколисував замок. Місяць висів у небі, мов вирізаний із пергаменту. Ніч розгорталася, наче старовинна картина, і в її хисткій рамі зріло щось зловісне — але ми поки сміялися, ховалися від темряви під ковдрою слів.

Вечір видався на диво приємним. Ми з Ерміною нагадували двох подруг із юності, що діляться таємницями під пледом, перемовляючись напівшепотом, немов світ за вікнами замку — лише декорація до нашої затишної вистави. Балачки були про все на світі: про герцогів і чудовиськ, про далекі королівства, яких ніколи не існувало, і про все, що спадало мені на думку — казки з мого світу, переосмислені та подані як одкровення.

Коли, нарешті, юна пані заснула з умиротвореною усмішкою, я обережно вкрила її ковдрою та покликала Едвіна. Удвох ми, стримуючи сміх, перенесли сплячу красуню до мого гардероба. Там, серед суконь і мережив, їй належало провести ніч — під дією снодійного, яке я заздалегідь підмішала у її вино. Без магії — тихіше, безпечніше і значно менш помітно.