107

Рівно опівночі я, крадучись, проминула дрімаючих вартових біля воріт — як не дивно, ці вояки і на другому нічному обході спали стоячи, наче за командою гіпнозу. Тіні місяця, переламані кованими прутами решітки, танцювали на бруківці, мов згорблені привиди. Я тихо вислизнула за межі замку… і тут же була схоплена за руку й втягнута в кущі з такою раптовістю, що мало не вилаялася — якби не інстинкт самозбереження.

— Та ви що, а?! — зашипіла я, вже готова дати по пиці нахабі, але поряд виник Десмонт і приклав палець до моїх губ. Його очі суворо вказали на дорогу.

По піщаному насипу, побрязкуючи поодинокими металевими деталями, неквапом рухався до замку віз, запряжений одиноким конем. Ми миттєво шмигнули в яр, затихли, завмираючи в густому диханні сирої землі й прілих листків. Коли віз порівнявся з нашим укриттям, я одразу впізнала пасажира. Це був сам Його Світлість — герцог Вілфред Хічхолм, при світлі факела ще більш бездоганно-величний, ніж при свічках у їдальні.

Віз зупинився, і герцог щось крикнув охороні. Ті заворушилися й поспіхом відчинили ворота.

— Здається, наш лорд також не проти нічних прогулянок, — прошепотіла я. Десмонт лише насупився.

Ми зачекали, поки повозка зникне за воротами, і тільки тоді вибралися зі свого укриття. Йшли дорогою, освітленою блідим Місяцем. Повітря було холодне, вологе, просякнуте запахом сирої землі та віддаленого диму.

Спочатку ми мовчали, але потім, як і слід було очікувати, заговорив Десмонт:

— Власник замку безсумнівно пов’язаний з демонами, — заявив він з тією непохитною впевненістю, яку зазвичай мають лише стихійні лиха.

— Або ж вони йому підпорядковуються, — несміливо припустила я. Ну справді, не хотілося вірити, що цей аристократично ввічливий джентльмен з очима кольору полину — їхній ватажок.

— Ні, — холодно заперечив Десмонт. — Він — їхній провідник.

Він ішов, заклавши руки за спину, ніби ми гуляємо імперським ботанічним садом, а не йдемо нічною дорогою прямісінько в лігво демонів.

— Ми не можемо стверджувати це з упевненістю, — спробувала я ще раз вставити слово у його безапеляційний вирок. — Спершу слід з’ясувати, що саме вони замислили.

— Він по вуха в цьому бруді, — відрізав Десмонт. — Не піддавайся його чарам, Амеліє.

— Не хвилюйтеся, — хмикнула я. — Усе під контролем.

— Атож, тому ви так затято його захищаєте, — просичав він, прискорюючи крок. Мені довелося майже бігти слідом, як за потягом, що рушив із платформи без попередження.

— Я нікого не захищаю! — огризнулася, наздоганяючи. — Просто… поки не доведено вину, людина вважається невинною.

Варто було побачити його погляд. Здається, фраза з адвокатського серіалу, якою я так пишалася, його геть не вразила.

Так, у дрібному препиранні, ми й дісталися до села.

Ніч тут була темною. Лише в кількох вікнах тлів свічковий вогник — тьмяний, хворобливо тремтячий. Решта хат поринула в звичний для селян нічний спокій. Все довкола здавалося напруженим, завмерлим. Навіть вітер ущух, ніби боявся потривожити щось страшне.

Ми рухались, наче привиди — мовчки, легко торкаючись землі. І раптом, зовсім природно, Десмонт узяв мене за руку. Міцно. Я й сама не була певна — то він піклувався, щоб я не відстала, чи просто хотів переконатися, що я не втечу назад.

Потрібний дім я впізнала одразу. Світло, як і минулого разу, пробивалося крізь щілини між забитими дошками. Ми з Главою завмерли, припавши до прорізу. Усередині було троє демонів. Двоє — нові, мені ще невідомі. Це я й прошепотіла Десмонту, стримуючи тремтіння в голосі.

З кожним днем їх ставало більше, як тарганів під гнилими дошками. Що вони замислили? Війну? Жертвопринесення? Коронацію Люцифера?

Розмова всередині була уривчаста, обривками. Демони сперечалися, але розібрати слова крізь дерев’яні стіни було складно. Я тихенько прошепотіла заклинання посилення слуху. Сподівалась, що магічна спалахівка була досить слабкою, аби не привернути уваги.

І ось крізь завісу прорвалися слова:

— Завтра я вас проведу всередину, — говорив один із тих, кого я вже бачила. — Жіночі кімнати — у лівому крилі. Пані — тут, служниця — ось тут. Хапайте обох. Герцог надто багато уваги їм приділяє.

Я отетеріла. Спершу шкіра вкрилося мурашками, потім крижана хвиля прокотилась уздовж хребта. Ми з Десмонтом перезирнулися. Його погляд був холодним, але напруженим.

— Вони що, збираються викрасти Ерміну й… і… мене? — прошепотіла я.

— Який спритний, — захихотів інший демон, у голосі якого скрипів пісок і сірчана кислота. — Завів і дружину, і коханку.

І вся трійця гидко зареготала — так, ніби десь у пеклі ляснув батіг по чиїйсь спині.

Десмонт кинув на мене виразний погляд.

— Я тут ні до чого! — прошипіла я крізь зуби, обурено дивлячись йому в очі. — Це… точно не про мене.

Хоча, хто його знає — у цьому замку вже нічому не дивуєшся.

— Вбиваємо їх одразу? — раптом гаркнув третій демон. Я здригнулася, мов під холодним душем, і застрягла на півслові.

— Ні. Поки що вони нам потрібні живими, — мляво відгукнувся перший, в голосі якого плескалася їдка насмішка. — Але трохи погратися з ними ніхто не забороняв.