106

— Ну-ну… задушиш, — засміявся він, добродушно поплескуючи мене по спині.

Що правда — то правда. У ньому поміститься дві таких, як я, і ще залишиться місце… на вечерю.

Силовик коротко розповів, як із нього зняли всі обвинувачення, випустили з підвалу й навіть трохи підлікували — мабуть, щоб знову був у формі, як бойовий бик перед виставкою.

Щойно він замовк, я, мов з ланцюга зірвавшись, почала тараторити — випалила все, що бачила й чула минулої ночі, не забувши жодної дрібниці. Слова сипалися з мене, як горох із мішка, наче боялися загубитися, якщо зволікатиму бодай мить.

Поки я говорила, усі мовчали, вбираючи інформацію з похмурою серйозністю. Повисла тиша, у якій чутно було тільки потріскування вугілля в топці. Після короткої паузи ми перейшли до обговорення. Спільним рішенням вирішили: влаштовувати різанину й кидатися на демонів з голими руками — нерозумно. Хто зна, може їх там не п’ятеро, а п’ятдесят — і всі сплять у сусідніх сараях. Спочатку треба дізнатися, що саме вони замислили.

Вирішили: цієї ночі вирушаємо в те село на розвідку. Але не втрьох — усією командою.

На тому й розійшлися.

На душі одразу потепліло. Все ж із командою — і не так страшно, і спина прикрита. Справжня, хай і трохи божевільна, але своя родина.

Хлопці, однак, наполягли на тому, щоб поставити Десмонта до відома. Причому — особисто. Хіба хтось сумнівався, що ця почесна місія випаде саме мені? Я бурчала, як голодний борсук, але сперечатися з трьома чоловіками, особливо коли двоє з них старші й дужчі — собі дорожче.

Каплиця на той час була порожня. День будній, побожні слуги приходили лише у п’ятницю та суботу. Під склепінням витав легкий напівморок, холодний камінь під ногами віддавав вогкістю, пахло воском і ладаном.

Я опустилася навколішки, смачно хруснувши суглобами, й запалила свічку, демонструючи, як завзято молюся… Сподіваюся, хтось оцінить мою акторську майстерність.

– Що привело тебе, доню моя? – пролунав голос з-за завіси, і з тіні з’явився «святий отець». Голос його звучав напрочуд м’яко, що викликало в мене напад недовіри. Ця людина, яка зазвичай говорила зі мною, наче з невдалим алхімічним експериментом, раптом заговорила тоном лагідного пастиря.

– Святий отче, – склала я руки в молитовному жесті й звела погляд до потемнілого склепіння. – Грішна я. Хочу цієї ночі зробити вилазку до сусіднього села.

Останню фразу я прошепотіла, мов заклинала свічку, на випадок, якщо стіни вміють слухати.

– Навіщо? – спитав він так само тихо, не відриваючи погляду від книги, куди чомусь ретельно вписував щось незрозуміле.

– Там виявилися демони, – одразу перейшла до справи я. – П’ятеро. Двоє, між іншим, вийшли з будівлі казарм.

– Звідки в тебе такі… точні відомості, доню моя? – інтонація на «доню моя» вже аж ніяк не була батьківською. Швидше — як у ката, що ласкаво оглядає свою сокиру.

– Сама стежила, – знизала плечима. Що приховувати, якщо мене вже подумки розіп’яли.

– Хто тобі дозволив самій нишпорити округою?! – його голос повернув собі звичне скреготіння, і на душі в мене навіть потепліло. Все стало на свої місця.

– Не було часу питати. Справа термінова, – парирувала я з таким запалом, ніби вручала йому орден за вірну службу. – Ми й так тут надто довго засіли.

– Анабелло, – прохрипів він, – я вас якось уб’ю за ваше дурне вперте свавілля.

– Не вб’єте, – хмикнула я, розправляючи плечі. – Я ж надто цінний співробітник.

– Отже, цінна моя, – змінив тон на діловий, холодний, як крижана купіль, – у вилазку підемо я і ти. Хлопцям не світитися — так їм і передай.

Я розтулила рота, щоб заперечити, але не встигла.

– Там п’ятеро демонів! – таки вигукнула, ледь стримавшись, аби не схопитися за голову. Одне діло — йти з хлопцями. Зовсім інше — сунутися в лігво нечисті з цим… святенником-маніяком.

– Хоч десятеро, – втомлено відмахнувся він. – Ми не полювання влаштовуємо. Максимум — беремо одного на допит. Нам потрібні відомості, а не голови.

Ці слова охолодили мій запал, мов відро крижаної води. З цією людиною, що б не трапилось, усе завжди однаково — за інструкцією, серйозно, з кислою міною. Ані тобі інтриги, ані вечері при свічках.

– Опівночі чекаю тебе біля воріт, – кинув він наостанок, як офіцер на полі бою. – Не запізнюйся. І не проспи.

– Я… – почала було я, але зрозуміла, що розмовляю з зачиненими дверима. Ну, майже.

– Іди з миром, – долинуло мені вслід, мов церковний дзвін по нервах.

– Дякую за благословення, – прошипіла я крізь зуби й залишила каплицю, закипаючи, як мідний казан.