105

Коли я повернулась у двір, вартові все так само стояли — мирно похропували із заплющеними очима. Гарна у них служба: не варта, а курорт для сновидців.

Усередині замку панувала тиша — така глибока, така густа, що здавалося, сам дім затамував подих, прислухаючись до чужих кроків. Я пронеслася сходами й коридорами, ніби за мною гнались привиди, й лише зачинивши двері власної кімнати, нарешті дозволила собі видихнути.

Ото й ніч видалася!
Сподіваюся, кошмари за результатами не додадуться бонусом.

Скинувши сукню й туфлі, мов обладунки, я впала на ліжко, як солдат після битви.

Здається, я намацала крайчік таємниці цього місця… Та от тільки що за таємниця — досі не розуміла. Чому так багато демонів? Що вони роблять у цьому напівзруйнованому домі, мов у лігві? До чого тут усе це — і, головне, як у цю схему вписується герцог? А хто та «знатна дама», про яку вони згадували? Явно не про приємний сюрприз ішлося.

З цими тривожними думками я й поринула у важкий, клаптиковий сон.

Ранок зустрів мене не лагідним сонячним променем, а стуком у двері.

— Анабелло! Ви де? — голос Ерміни звучав стривожено й надто бадьоро, як на мій стан.

Я що, проспала?! — я підскочила, наче ошпарена, і кинулася відчиняти.

На порозі стояла Ерміна, оглядаючи мене оцінювальним, майже медичним поглядом.

— Ви здорові? — запитала вона тоном домашнього лікаря й, не дочекавшись відповіді, важливо пройшла в кімнату, додавши з докірливо стиснутими губами:
— Виглядаєте… не дуже.

— Погано спала цієї ночі, — бурмотіла я, опускаючись назад на ліжко, мов збитий у польоті горобець.

— Раджу вам трохи відпочити вдень. Денний сон — надзвичайно корисна річ, — повчально заявила вона, схоже, наслідуючи одну зі своїх наставниць. — А зараз, будь ласка, приведіть себе до ладу. Я чекатиму у класній кімнаті.

Промовивши це, вона випурхнула з кімнати так легко й граційно, що я мимоволі подумала: метелик. Справжній, із шовковими крильцями і непохитною впевненістю, що життя — це суцільний танок.

— Людину підняли, а розбудити забули… — буркнула я їй услід і попленталась вмиватися.

Вода в тазу виявилася крижана — прокидання гарантоване. Схоже, служниця залишила її ще вдосвіта, а я, як завжди, впала в режим нічної відьми.

Одягнувшись і нашвидку проковтнувши сніданок, що чекав на столику, я з’явилася в класній кімнаті у всій своїй «бойовій» красі — помірно бадьора, помірно вимучена.

День тягнувся нестерпно повільно. Я чесно займалася з Ерміною, потім був обід, під час якого доводилося посміхатись і кивати з виразом добре натренованої ляльки. А потім — о, жах — наречена герцога вирішила посадити мене за вишивку.

Сама нудиться — значить і мені не жити...

Це було справжнє випробування. Я позіхала так широко, що голка ось-ось мала шугонути просто мені в горло. Ерміна ж з наївною завзятістю продовжувала вовтузитись зі своїми візерунками, а коли я хилиталася в сон, лагідно тикала мене ліктем, не дозволяючи звалитися просто на її подушечку для голок.

Коли нарешті дві поважні панянки з почуттям виконаного обов’язку оголосили, що заняття завершено, я відчула щастя, подібне до втечі з в’язниці.

Пославшись на втому, я поспішила до своєї кімнати, але щойно за мною зачинились двері, одразу вирушила потайним шляхом у двір. Мене розпирало від нетерпіння: потрібно було негайно розповісти команді про вчорашній нічний жах, поки пам’ять ще свіжа.

Я стрілою помчала до котельні, де зазвичай тулився наш рудий технік. І не дарма — він був на місці. Ба більше — не сам.

— Хлопці, в мене є новини! — заявила я з порогу, палаючи важливістю, мов розвідниця з передової.

І лише потім побачила, хто сидів у кутку.

— Дику?! Тебе відпустили?! — верескнула я від радості й кинулася до нього, обіймаючи, наскільки дозволяли масштаби його торсу.