104

І нехай за всіма правилами мені варто було б просто втекти й скласти докладний звіт — я вирішила стати тінню. Ховатися в закутках, крастися за ними, як кішка за мишами… або миша за кішками, якщо вже бути чесною.

Вони вийшли через тренувальні зали, вправно скориставшись іншим виходом у двір. Я кралась слідом, намагаючись не спіткнутись на гравії, не зашурхотіти сукнею, не видати подих. Демони трималися в тіні — і я за ними. Тінь у тіні.

Біля воріт стояли двоє охоронців. І, звісно, не ворухнулись, коли повз них пройшли демони. Я підійшла ближче — і зрозуміла: стража стоїть із заплющеними очима. Сплять. Стоячи. Мов статуї.

Наче чиясь невидима рука просто вимкнула їхню свідомість.

«Не спати на посту!» — так і кортіло гримнути, але, на жаль, зараз був не час для дисциплінарних розборок.

Я, зціпивши зуби, прослизнула повз і знову пішла за демонами. Вони прямували в бік села, перемовляючись між собою. І хоча говорили тихо, магія легко могла це виправити. Я побажала чути — і в голові відразу залунали голоси, мовби їх шепотіли з глибини криниці:

— Думаєш, це його змусить діяти? — голос був, ніби скрізь проржавілу решітку.

— Тоді зробимо ще щось, — роздратовано пробурмотів другий. — Мені набридло чекати.

— А що, як йому байдуже до цієї панянки?

Я здригнулась. Про кого це вони? Невже… про мене?

— Навіть якщо так, — загарчав перший, — йому доведеться щось вжити. Йому не пробачать, якщо така знатна особа загине на його землі.

— Не квапся, — зловісно заспокоїв другий, голосом змії, що влаштувалася в теплому гнізді. — Усе встигнемо. Не можна здіймати галас раніше часу.

— Раніше часу… раніше часу… — бурчав перший. — Коли ж, до бісу, настане цей час?

— Настане, — впевнено урвав другий.

Вони знову ходили по колу: один — скаржився, другий — переконував. Я майже перестала їх слухати — і почала думати.

Щось насувається. Якийсь ритуал чи подія. І я, схоже, в самому центрі цього плану. Або, що гірше — наживка.

Дорога вивела нас на відкрите місце — з обох боків тягнулися поля, чорні, мовби просочені тушшю. Я відстала, щоб не потрапити в поле зору. Демони йшли вперед, їхні постаті губилися в хиткому серпанку ночі. Від них віяло метою, наміром, тривогою.

І ось, нарешті, попереду замаячили будинки. Я ледь не видихнула з полегшенням, побачивши село.

Вони звернули в вузький провулок. Я пришвидшила крок, майже бігом наздоганяючи їх, поки не побачила, як вони зайшли до одного з будинків — старого, майже розваленого, з вікнами, закритими дошками, й почорнілими від часу балками.

Житло демонів. Я впізнаю такі серед тисячі.

Я запам’ятала дорогу, як могла — кожну вибоїну, кожен поворот. Потім підкралась ближче. В домі спалахнув вогник — свіча. Я обережно наблизилась до щілини між дошками і зазирнула всередину.

Там, серед моторошного безладу і пліснявих стін, сиділо п’ятеро. П’ятеро демонів. У кожного — своя викривлена форма, своє спотворення, свій власний жах. Наче сама преісподня знайшла собі притулок під цією прогнилою покрівлею.

Я відсахнулась, прикусивши губу. Досить на сьогодні. З п’ятьма мені не впоратись. Тут потрібна команда. Усі ми. Разом.

Розвертаючись навшпиньки, мов по снігу ступаючи, я почала відступати, стараючись не зворушити жодного нічного шелесту. Ці істоти не повинні дізнатись, що за ними вже простяглася нитка.

Зворотну дорогу до замку я майже пробігла з серцем, що гупало в грудях, мов божевільне. Лише зрідка переходила на крок, щоб перевести подих і вгамувати біль у боці. Холодне повітря кусалося в горло, а підбори відбивали тривожний марш по бруківці.

Треба буде повернутись у те село з командою, — майнула думка. Одна — більше ні ногою. Досить. Страхіття ще те.

Наївна я. Чого сподівалась, прив’язавшись до демонів? Що побачу ритуал зі свічками? Мапу змови, розгорнуту на столі? Чи табличку з написом: «Змову проти герцогства плетемо тут»?