103

Мені стало дивно порожньо — але залишатися не можна було. Серцю не накажеш, зате було наказано не відчувати.

Повернувшись до кімнати, я скинула одяг і шмигнула під ковдру. У тілі ще жевріло тепло від чаю й компанії, та сон уперто не приходив. Я крутилася, рахувала тіні на стелі, намагалася думати про що завгодно, тільки не про те, яким гарним був цей вечір. У якийсь момент я різко сіла, розправивши плечі.

«Досить байдикувати. Справі — час!» — суворо скомандувала собі.

Нашвидку натягнувши сукню, абияк зібравши волосся, я вийшла в нічну темряву. У дворі панувала безтурботна тиша. Темні силуети будівель, немов застиглі велетні, охороняли свої вікові таємниці. І тільки я, як завжди, нишпорила, мов безтолковий їжачок, шукаючи розгадку.

Підтягнувши спідниці, пригнулась і перетнула відкрите подвір’я, підкралася до казарм. Звісно, йти до приміщення, де сплять десятки чоловіків — розвага ще та. Але ж я — маг, зрештою. Якщо що — зроблю з них килими.

Смикнула за двері. Вони піддалися без спротиву. Просто як у моторошній казці. Зайшла всередину й завмерла, прислухаючись.

Тиша. Жодного хропіння. Надто підозріло.

Піднялась трьома сходинками на перший рівень і, зазирнувши за найближчі двері, побачила тренувальну залу. Не те. Піднялась вище. Наступний рівень — довгий коридор, з одного боку — вікна, з іншого — двері. Я зробила крок уперед — і враз посміхнулась.

Хропіння знайшлося. Ще й, яке! Гучне, впевнене, наче хтось пиляє прадавній дуб. Оце вже більше схоже на правду. Просто в казармах, як виявилось, відмінна звукоізоляція.

Пройшовши до протилежного кінця будівлі, я зупинилась перед черговими дверима. Саме за ними мав бути спуск до підвалу — до того самого місця, звідки, здавалось, піднімався чорний дим.

Я обережно відчинила двері й ковзнула в темряву. Ні свічки, ні вікна — хоч в око стрель. Довелось повернутись і скористатися блідим світлом із коридору. Мій погляд натрапив на підсвічник, вмурований у стіну. Три свічки. І поруч — кресало.

Удача.

Я витягнула одну свічку, чиркнула кременем — і вогник тремтливо осяяв грубу кладку стін та дерев’яні сходи, що вели вниз, у німоту.

У цей момент повітря ніби стало густішим. Ледь чутний скрип дерева відгукнувся в потилиці холодком. Десь унизу, в глибинах замку, дихало щось… неприкаяне.

Я опинилась у вузькому просторі з кам’яним мороком. Позаду лишилась двері, через які я увійшла — тепер вона здавалася гнітючо остаточною, мов зачинена таємниця.

Переді мною було три двері. Я вибрала першу праворуч. Головне правило в незнайомих місцях — дотримуватись одного напрямку. Я вирішила повертати праворуч, як заведена лялька з планом.

Довго блукати не довелось. За наступними дверима виявилися сходи, що круто йшли вниз — мов у пащу підземного звіра. Радість спалахнула миттєво, наївно передчасно. Я поспішно почала спуск, але не встигла подолати й половини, як десь унизу почулося: клац — і за ним лязкіт зачинених дверей.

По кам’яних східцях угору піднімалися кроки — важкі, скрипучі. Хтось ішов мені назустріч. І цей хтось явно не поспішав — так, ніби знав, що не помилиться в дорозі. Зустрічі, скажімо м’яко, не хотілося.

Я блискавично задула свічку, відступила в темряву і затаїлася в кутку, намагаючись навіть не дихати. Тіні ставали щільнішими, холод проникав під шкіру, а серце билося так голосно, що, здавалося, його могли почути всі навколо.

Їх виявилось двоє. Судячи з глухих, низьких голосів — чоловіки. Вони йшли у суцільній темряві без жодного світла, ніби сама темрява була їм укриттям і домівкою.

— Він тягне час, — пролунало стримано, похмуро.

— Треба прискорити, — злобно відповів другий.

Від них тягло таким крижаним холодом, ніби сама зима крокувала за ними слідом. Я поспіхом прошепотіла закляття невидимості — і магія огорнула мене, наче тонке напівпрозоре покривало.

Вони пройшли просто за крок від мене. Я не відчувала їх тілом — щось глибше вібрувало у їхній присутності. Здавалося, сама земля здригалася під їхньою ходою. І коли вони відчинили двері до коридору зі спальнями, я насмілилася прочинити очі.

І завмерла.

Це були демони. Справжні. Без жодного прикриття людською подобою. Їхні спотворені постаті, роги, неймовірна вага кожного кроку — все викликало первісний, тваринний жах. Не дивно, що варта спала стоячи — навіть їхня магія могла бути підкорена чужій волі.

Мої цілі раптово змінились. До підвалу я ще встигну. А ось переслідувати демонів — шанс, який випадає нечасто.