102

— А що це у вас таке… апетитне? — поцікавився герцог нарешті, з грайливою, щирою усмішкою, яка, втім, лише додала йому в моїх очах небезпеки.

— Бутерброд, — автоматично відповіла я.

— Що-що? — його брови здивовано поповзли вгору.

З явною цікавістю він розглядав це кулінарне непорозуміння в моїх руках: розрізана булочка, намащена маслом, зверху — сир, і все це щедро полито варенням. Зізнаюся, виглядало дивакувато. Але саме так готувала бабуся, коли я хворіла — улюблений спогад із далекого, майже забутого життя.

— Хочете? — запропонувала я, ще не зовсім усвідомлюючи, що роблю.

— Хочу, — так само неочікувано відповів він і з серйозним виглядом прийняв бутерброд з моїх рук.

Обережно надкусив. Поки жував, вираз його обличчя змінювався: спершу — недовіра, потім здивування, а далі — цілковите задоволення.

— Це… незвично, — виніс він вирок. — Але, зізнаюся, дуже смачно.

Я з полегшенням видихнула й зробила ще пару бутербродів — один собі, один йому. Поки чаклувала над булочками, герцог, мовчки, дістав старий мідний чайник, налив у нього води й кинув до окропу щедру пригорщу сушених трав, що висіли під стелею, наповнюючи повітря ароматом літніх квітів й м’яти.

На кухні поступово запанувала дивна, майже домашня тиша. Лише потріскування вогню та поодинокий дзвін посуду порушували спокій.

За кілька хвилин ми вже сиділи з герцогом на кухні за старим дерев’яним столом, оточені тінню й шелестом ночі, мов двоє змовників, що влаштували таємне чаювання. У світлі єдиної свічки Його Світлість виглядав особливо загадково, майже нереально — риси обличчя пом’якшувалися, очі відливали бурштином, і вся фігура здавалася вирізаною з напівтемряви.

— Якось дивно сидіти тут із вами, — усміхнулась я, обхопивши кухоль обома руками. Трав’яний пар приємно зігрівав обличчя, і на душі ставало тепло, по-домашньому затишно.

— Чому дивно? — спитав він з легкою, майже лукавою усмішкою, спостерігаючи за мною так, ніби я була рідкісним природним явищем.

— Ну, ви ж — господар замку, герцог, а вечеряєте серед ночі… на кухні, — змалювала я картину, обвела поглядом вичищені каструлі, зачинені шафки та плетені пучки духмяних трав над піччю.

— У вас надто застарілі уявлення, — зауважив він, відкинувшись на спинку стільця з виглядом людини, якій затишно в кожному куточку свого володіння. — У наш час навіть герцогам дозволено нишком під’їдати вночі, — додав він змовницьким тоном, майже пошепки, мовби ділився великою державною таємницею.

Ми обоє розсміялися. Тихо, як і годиться в домі, де всі сплять, але щиро. Цей сміх зняв напругу, перетворивши вечірню незручність на ранкову легкість.

— Ми з вами наче бешкетні діти, що пробралися до комори за солодощами, поки економка не бачить, — підхопила я, витягнувши ноги під столом і мружачись від свічного світла.

— Головне, щоб нас не упіймав кухар. А то не оминути різки, — хихикнув Його Світлість з такою природною теплотою, що в ту мить він здавався радше добродушним старшим братом, ніж аристократом.

Ми вже не стримували сміху, коли різкий голос із темряви змусив мене здригнутись і мало не перекинути кухоль:

— Хто це тут хазяйське добро краде?!

Із-за дверей, наче грім серед нічної тиші, ввалилась грізна постать — повновида кухарка в чепці, що злетів на маківку, мов перелякана чайка.

Побачивши, хто саме сидить за столом, вона різко зупинилась, застигла, а тоді почала кланятись із таким ентузіазмом, що скидалася на м’ячик на пружині:

— Ваша Світлість!.. Даруйте, не впізнала! Прошу пробачення! — і знову поклони, ляп-ляп, мов котлети об дошку.

— Усе гаразд, — усміхнувся герцог, легенько відмахуючись. — Іди собі.

— Ой, іду, іду… — пробурмотіла вона й, п’ятячись, зникла в темряві з виглядом людини, яка щойно побачила архангела.

Ми знову розсміялися. Справді, не ніч — а цирк під місяцем.

Але все хороше, як відомо, має погану звичку швидко завершуватись. Тепло спілкування відступило, коли я раптом знову усвідомила: поруч сидить не просто гарний і чарівний чоловік, а потенційний ворог — і до того ж майже одружений.

— Уже пізно, — промовила я, підводячись. Голос мій прозвучав чітко, майже офіційно. — Дякую, що склали мені компанію. На добраніч.

— На добраніч, — відгукнувся він, так, ніби хотів додати ще щось, та стримався.