101

Питання прозвучало цілком невинно, а мені здалося, що він натякав… на все. На мою брехню. На маску. На таємницю, яку він, можливо, вже розкрив.

Та я зберегла спокій.

— Навчу вашу наречену всьому, що знаю сама, відкладу трохи грошей і вирушу в подорож, — промовила я мрійливо, наче малюючи рожеві обрії просто перед собою.

— Одна? — ахнула Ерміна. — Та ви з глузду з’їхали! Подорожувати дівчині наодинці… це й непристойно, і небезпечно!

Вона дивилася на мене з такою щирою турботою, що я навіть розчулилась. Надто вже хороша ця дівчинка.

— А чому ж одна? — розсміялася я, недбало відкидаючи пасмо волосся з обличчя. — Як буде — так і буде.

І — о диво! — ця парочка розсміялася, більше не вдаючись у деталі.

Герцог дістав із кошика келихи, розлив ароматне вино і, простягнувши кожному з нас по кришталевій чарі, вимовив:

— За те, щоб усі цілі — якими б шалені вони не були — одного дня стали реальністю.

Келихи дзвінко зіткнулися, видавши ніжний музичний акорд, у який вплелися шелест листя, пташиний спів у глибині лісу та десь далеко — гучне каркання ворона. Прекрасне акомпанемент до такого двозначного тосту.

Коли ми поверталися назад, я, підіймаючись у повозку, оступилася і, напевно, гепнулась би просто на землю, якби Його Світлість не встиг підхопити мене в останню мить.

— Обережніше, пані Анабелло, — промовив він м’яко, майже інтимно, обіймаючи мене за талію.

Я мимоволі подивилась йому в очі. Серце раптом забилося частіше, наче вирішило затанцювати кадриль просто в грудях.

«Ох, який чоловік… тільки б не закохатися!» — майнуло в голові, коли я, намагаючись зберегти гідність, вмостилась на сидінні.

Загалом поїздка минула чудово. За одним «але»: герцог ніби заворожено не зводив з мене очей. Це водночас і лестило, і лякало. Його інтерес міг бути не лише чоловічим… А раптом він щось запідозрив? А я вже встигла напридумувати собі романтичних дурниць.

Повернувшись до замку, я поспішила у свої покої, пославшись на втому. Навіть на вечерю не вийшла — при самій думці про герцога серце починало метушитись, мов перелякана пташка. Це було небезпечно. Я не мала права закохуватися. Я на завданні. А він — зрештою — чужий наречений.

Коли стемніло, я трохи задрімала, але невдовзі прокинулась від звірячого голоду. Взявши свічку, попрямувала на кухню — в надії знайти бодай щось їстівне. Йшла темним коридором, бурмочучи собі під ніс:

— І чому в цьому домі вічно тільки свічки? Магічне освітлення ж не просто так придумали. Невже герцог не може собі дозволити? Чи це в нього принципова темрява?

На кухні панувала абсолютна тиша. Жодної лампи, навіть огарка — усе вимите, прибране, мов у музеї, а не в домі, де живуть люди. Шафки виявились майже порожніми, а спускатися до льоху, де зберігались продукти, не хотілось — надто вже він скидався на вампірське лігво.

У підсумку, зібравши все, що вдалося знайти: булочки, шматочок сиру, масло й варення — я спорудила бутерброд у стилі свого дитинства. Сіла за стіл і вже занесла його до рота, готова поринути в гастрономічне блаженство…

Як раптом заскрипіли двері.

Я застигла. Бутерброд завис у повітрі, щелепа — у піврозкритому стані. На порозі, як повноправний володар нічної кухні, стояв герцог.

Мабуть, вигляд у мене був точнісінько як у школярки, спійманої на нічному рейді до холодильника. Ми кілька секунд просто дивилися одне на одного, не в змозі й поворухнутися. Він явно не чекав побачити мене в такому «неблагородному» вигляді, а я — його.

Хотілося пробурмотіти: «А ми тут… кренделиками бавимось», але здоровий глузд вчасно втримав язик за зубами.