98

Майже дійшовши до середини коридору, охоронець зупинився біля одних із дверей — масивних, оббитих залізом.

— Відчиняй, — скомандувала я.

Його обличчя зітнулося гримасою спротиву, та марно — магія не терпить опору. Замок скрипнув, і двері з важким стогоном розчахнулися.

— Повертайся на свій пост і забудь усе, що сталося, — кинула я навздогін його постаті, що розчинилась у темряві, і, не гаючи ні миті, ступила всередину.

У камері панувала суцільна пітьма. Лише вузька смуга місячного світла, що лилася крізь крихітне віконце під стелею, дозволяла розрізнити контури. Повітря було вологим, спертим, ніби сама темрява тут пріє й розкладається вже сотні років.

— Дику? — покликала я пошепки, відчуваючи, як голос зрадницьки зривається. Жодної відповіді. Жодного руху.

Я вийшла в коридор, вирвала з тримача один із факелів і повернулась у камеру, осяваючи морок тремтливим вогнем.

Побачене змусило серце стиснутися.

Дик висів у кайданах, розпростертий на стіні, мов розіп’ятий. Руки розкинуті, голова похилена. Його тіло було зранене — багрові смуги тягнулись по грудях і плечах, як сліди невидимого батога.

— Дик... — прошепотіла я, підходячи ближче, майже не дихаючи. Він не озвався, і в мені спалахнула паніка. Страх з гуркотом ударив у груди, холодний, в'язкий.

Я торкнулася його грудей — теплі. О, милосердні сили!

— Живий! — видихнула я, і по спині пройшов приємний тремтячий холод полегшення.

Я легенько поплескала його по щоках.

— Дик, прокинься. Прийди до тями!

— Мм... — хрипко протягнув він, ледь розплющивши очі. Вражаюче, але цей бетонний бовдур… просто спав!

— Дику, це я. Потрібно тікати, — прошепотіла я знову, вдивляючись у його обличчя. Він дивився на мене з виразом людини, що намагається зрозуміти, чи це сон, чи марево.

— Анабелла?.. Звідки ти тут узялась? — зрештою, видушив він питання, яке, здавалось, довго визрівало в пошкодженій голові.

— Прийшла рятувати тебе, — відповіла я впевнено і одразу ж почала перебирати ключі, намагаючись підібрати той, що підійде до наручників.

— Зачекай, — несподівано ожив Дик, остаточно прокинувшись. — Не треба мене рятувати.

Я застигла, моргнувши від здивування, мов почула щось абсурдне.

— Як — не треба? — перепитала я, вражена до глибини душі.

— Він майже повірив мені, — зашепотів Дик, нервово озираючись. — Це перевірка. Я зрозумів ще з самого початку. Ще трохи — і, якщо все піде як слід, мене допустять до охорони самого герцога. Ти розумієш?

— Але ж ти весь у ранах... — прошепотіла я, глянувши на його скривавлену шкіру, на ті шрами, що нібито хтось намалював по живому тілі жорстоким пензлем болю.

— Це все дурниці, — пирхнув він, як справжній ветеран з приватного пекла. — Справжні травми — от де біль. А це — так, сувенір на пам’ять.

— А я, наївна, думала, що тут антимагічний бар'єр, і тому ти не можеш вирватися, — зізналась я, озвучуючи те, що ще кілька годин тому здавалося очевидним.

— Антимагія тут і справді є, — кивнув Дик. — Але не проти мене. Зламати її — як шкаралупу розчавити. Я просто не хочу цього робити.

— От як... — видихнула я, трохи розчаровано. Стільки тривоги, стільки витраченої сили — і все марно.

— Не хвилюйся. Я впораюся. І передай іншим, щоб навіть не намагалися мене витягувати, — додав він з ледь помітною, майже братерською усмішкою. Мов старший брат, що заспокоює розбурхану сестру перед першим справжнім боєм.

— А якщо тобі не повірять? Або, боронь Боже, вирішать, що ти шпигун, і доведуть до смерті? — не вгавала я, розриваючись між сумнівом і надією. Невже мій прорив сюди виявився марним?

— Тоді я вирвуся сам, — спокійно відповів Дик. — Мене ж катує не сам герцог, а його дознавач. А той — без магії. З ним я впораюсь. У крайньому разі… влаштую тут пекло.

Його впевненість заражала. І водночас непомірно тривожила.

— Ти хоч зрозумів, яка в герцога магія? — запитала я вже на прощання.

Дик насупився.

— Ні. В тому й дивина. Відчуття таке, ніби в нього одразу кілька джерел сили. І серед них точно є демонічна. Сильна.

— Демонічна? — перепитала я, і повітря навколо враз здалося колючим, мов голками. Це вже лякало по-справжньому. Я ж не відчула в ньому нічого подібного. Але Дик — не новачок. Його інтуїції я довіряла.

— Гаразд, — зітхнула я з важким серцем, змушена поступитися. — Тримайся. Я все передам команді.

На порозі я зупинилася, обернулася. Магічний бар’єр дійсно стояв лише в самій камері — коридор був чистий.

Я тихо прошепотіла:

— Нехай жодна з твоїх ран, і їхня кількість — не стануть смертельними.

Закляття розчинилось у повітрі, мов ледь відчутне тепло. Потім я зачиняла двері, відчуваючи, як на плечі навалюється важка ноша відповідальності.