97

Спершу Ерміна, надихнувшись не знати чим, зажадала подовжити заняття ще на годину. Потім їй захотілось прогулятись околицями, а далі — спекти чорничний пиріг, і не просто так, а на честь нареченого. І, звісно ж, її світлій голівці не спадало на думку, що я могла бути чимось зайнята. Я мала супроводжувати її скрізь — мов тінь з мереживами.

У інший день я б, може, й радо виконувала роль супутниці — дівчина вона мила. Але сьогодні всередині мене все палало від нетерпіння. Я жагуче мріяла про тишу — можливість сісти в кутку й крок за кроком розпланувати визволення нашого силовика. Але спокій виявився розкішшю, якої мені дарували лише після вечері.

Коли Ерміна нарешті вгамувалась, позіхнула й з видом святої, що виконала свій щоденний обов’язок, пішла спати, я відчула майже фізичне полегшення.

«Слава небесам!» — подумки зітхнула я, ввічливо побажала всім на добраніч і пішла до своєї кімнати. Остаточно.

Там я почала чекати — висиджувати той момент, коли замок зануриться у ту саму тягучу тишу, під час якої навіть миші шурхотять обережніше. Минула година… потім ще одна. І лише близько опівночі я нарешті підвелась, одяглася й вийшла до темного коридору — як тінь серед тіней.

Мандруючи темними переходами замку, я ловила кожен шерех, кожен подих, ніби будь-якої миті з-за рогу могла вистрибнути тінь і стиснути горло. Кам’яні стіни дихали холодною, віковою сирістю. Тільки хруст тканини й глухе цокання каблуків порушували тишу.

Я спустилася до холу й застигла на порозі. Жодного вогника. Навіть свічки у канделябрах, що зазвичай мерехтіли, тепер не горіли. Наче хтось навмисне погасив світло, ховаючи від чужих очей свої таємниці. Довелось рухатись майже навпомацки, орієнтуючись лише на тьмяне місячне світло, що пробивалося крізь вітражі.

Парадні двері були замкнені на ключ. Не дивно — занадто багато гостей, надто багато очей і вух. Я рушила до чорного ходу, затамувавши подих, кілька разів спіткнувшись у півтемряві. Але мені пощастило: двері для прислуги виявились прочиненими. Наче хтось чекав на мене.

Майже беззвучно я проскочила у двір і, пригнувшись, перебігла до тіні господарських споруд. Відкрите місце, місячне світло — вороги нічної місії. Я затримала дихання і завмерла в тіні, обмірковуючи подальші дії. Що тепер? Де шукати в’язницю? Сумнівно, щоб над нею висіла табличка з написом: «Ласкаво просимо. Катування — ліворуч.»

Інтуїція повела мене до казарм — де ж іще тримати полонених, як не поруч із тими, хто добре вміє охороняти? І справді: при вході куняв охоронець, схиливши голову набік, мов недоїдений соняшник. Ідеальний кандидат на роль провідника.

— Проведи мене до в’язниці, — прошепотіла я, вкладаючи магію в слова, як отруту в келих вина.

Чоловік, не мовивши ані слова, кивнув і, мов заведений, рушив уперед. Ми обійшли тренувальний майданчик, де ще нещодавно герцог вправлявся зі списом, і зупинилися перед непоказною будівлею — на перший погляд вона була близнючкою казарм. Без провідника я б нізащо не здогадалася, що за її дверима ховається підземелля.

— Повернись на пост і забудь, що бачив мене, — прошепотіла я, вклавши у слова всю силу закляття. Охоронець не моргнув — просто розчинився у темряві.

Біля входу до в’язниці стояли двоє. Ці не дрімали: один миттєво сягнув за зброю.

— Хто йде?! — гаркнув він, зіщулюючи очі від підозри.

— Проведи мене до силовика-в’язня, — наказала я, спрямовуючи на нього потік магії. Другому ж кинула через плече: — А ти мене не бачив і не чув.

Перший, вагавшись лиш мить, розвернувся і мовчки пішов уперед. Ми пройшли крізь просторий, покинутий зал і почали спускатися вузькими сходами у підземелля. У ніс ударив запах сирості й плісняви, від якого всередині мене пробігли мурахи. Слабке світло факелів кидало по стінах викривлені тіні, які ворушилися, немов ожили. Це місце було похмуре, як серце злочинця.