94

Ніч видалася дивовижно теплою. Жодного вітру, жодної хмарини — тільки зорі, розсипані по темному оксамиту неба, мов срібний пил на вуалі, і легкий аромат в’янучих садових троянд, що здіймався від чорних клумб. Але ні краса, ні тиша не могли заглушити бурю в моїй голові, що гриміла думками гучніше, ніж серце після втечі.

Я лежала у ліжку з відкритими очима, розглядаючи стелю, наче вона могла дати мені відповідь, та ліпнина мовчала, як надгробок.

І тут, серед нічних думок, мене раптом пронизало здогадкою. Дік… Та він же маг сили! Настільки могутній, що міг би підняти воза з кіньми однією рукою. Чому ж він не розірвав ті ланцюги?

Я сіла на ліжку, глухо струснувши матрац. Місячне світло ковзало по підлозі, мов розлита ртуть — холодна, мертва, тривожна. Від нічного повітря по плечах пробіг холодок, мов пальці привида. Я зачинила вікно, але озноб залишився всередині, осівши в кістках.

«Він не може використати магію…» — нарешті зрозуміла я. — «Темницю огортає антимагічне поле. Усередині воно глушить усе. Добре, що я не додумалась перенестись туди — сиділа б зараз із ним, у обіймах, прикуті до стіни».

Але зовні цього щита магія точно працює. Звичайний охоронець з ключем — ось він, шлях до порятунку. Лишилось тільки знайти потрібного вартового… і переконати його… з приправою магії, звісно.

Ранок наступного дня розпочався ледь помітним світлом світанку, що кралося крізь важкі завіси, мов злодій у старому будинку. За вікнами тихо заскреготіли колеса, і на подвір’я замку, немов караван із далеких східних казок, в’їхали вози з провіантом, глухо гуркочучи по бруківці.

Слуги заметушилися туди-сюди, галасливі та метушливі, здіймаючи таку ранкову суєту, що навіть ворони, нахохлившись під дахом, обурено каркали, мов старі базарні баби.

І хоч мої вікна не виходили на двір, я напередодні не здогадалась їх зачинити — і тепер уся какофонія ранкового світу вдерлася до моєї кімнати, розігнавши рештки сну, як хлопчиська розганяють голубів.

Заснути знову не вдалось. Довелось вставати.

Умила обличчя крижаною водою з миски, від чого, здається, заскрипіли навіть думки, похапцем одяглась і залишила кімнату, обережно зачиняючи за собою двері, ніби боялася розбудити тишу.

На мій подив, замок перебував у незвичній тиші, в’язкій, глухій, ніби й сам не хотів прокидатися. Навіть слуги, ці всюдисущі тіні, наче розчинилися, залишивши коридори порожніми і довгими, мов гулкі тунелі. Я не стала будити Ерміну — хай бодай одна з нас виспиться по-людськи. До сніданку ще залишалося достатньо часу.

На ґанку було зимно. Вологе ранкове повітря, сире й чіпке, лізло під шкіру, змушуючи здригатись, як від чужого погляду. Я загорнулася у шаль і, ведена дивним неспокоєм, рушила на внутрішній двір.

Возів майже вже не залишилось, грубі чоловічі руки злагоджено переносили тюки, бочки й ящики, повні всього, що мало забезпечити ситість замку на найближчі дні, поки всередині хтось плете змови.

Мені раптом, з гіркою іронією, подумалося: як добре було б, якби герцог виявився звичайним контрабандистом. Без змов, таємниць і демонів — просто банальним торговцем, що обходить податки. Але, на жаль, моя робота не залишала розкоші вірити у наївність, а в замку вже пахло не лише хлібом і сіллю, а кров’ю і магією.

Я вже почала привертати до себе зайву увагу й поспішила сховатися, перш ніж хтось вирішить, що я роздивляюсь, як отруїти їжу, а потім ще й складати список винних.

Я вийшла до саду, трава була просякнута росою — аж по саме коріння, ніби сама земля намагалася втопити мене у власних сльозах. Я майже бігом проминула вологий лабіринт алей і вийшла на тренувальний майданчик біля казарм, затамувавши подих, мов злодій, що ховає вкрадене яблуко.

На цьому місці вже хтось був, попри ранній час. Здалеку виднілося лише розмите плямце — рухи настільки стрімкі, що око не встигало вловити їхні контури. Здавалося, навіть саме ранкове світло боялося втрутитися.

Підійшовши ближче, я з подивом упізнала силует володаря замку. І завмерла, наче зачарована, майже не дихаючи.