93

— Гадаю, ви маєте рацію, вже пізно, — тихо промовила я, струшуючи з подолу невидимий пил, аби хоч чимось зайняти руки, і підвелася, мов механічна лялька, що вирішила піти всупереч лялькарю.

— Я проведу вас, — майже відразу підвівся і він, галантно простягаючи лікоть, наче запрошував не на прогулянку, а у павутиння.

Жест був бездоганно ввічливим, як і личило вихованому аристократу, але мені він здавався спокусливою пасткою. Наче він простягнув руку не мені, а прямо у пащу отруйній кобрі. Як у казках — красень і чудовисько в одній особі, а може, й в одній душі.

Однак відмова викликала б підозру. Проковтнувши сумніви, я таки взялася за запропонований лікоть. Шовкова тканина його камзола була прохолодною на дотик, а його рука — неочікувано міцною, як у людини, що звикла тримати своє.

І справді, так йти було зручніше — доріжка в саду хоч і вимощена гравієм, але поділ сукні постійно норовив зачепитися за випадковий камінчик, наче й він хотів мене затримати.

І саме в ту мить, коли я дозволила собі бодай трохи розслабитись, мене різко смикнуло вперед — неначе хтось невидимий підставив ногу, точніше, ніби сама Ніч вирішила мене випробувати. Я навіть не встигла скрикнути: лише мигнули гілки збоку і темна доріжка під ногами. Іншим разом я б обов’язково роздерла лице, та герцог виявився спритнішим за долю — однією рукою втримав мене за лікоть, а другою вчасно підхопив за талію, мов хижак, що впевнено хапає здобич.

— Дякую, — пробурмотіла я, вкриваючись холодним потом від страху, що пронизав мене крижиним списом. Усе всередині тремтіло, серце гупало так, ніби хотіло пробити грудну клітку й утекти в ніч.

Наші погляди зустрілися. І в цю мить, у тиші, що зависла між нами, повітря ніби загусло, стало в’язким, як мед, у якому легко втонути. Час завмер, мов сама природа затримала подих. Блискавка без грому — от як це відчувалося. Він дивився так пильно, що здавалося, ніби сканує мене наскрізь, шар за шаром, доходячи до думок, які я воліла б приховати.

«Ось як воно буває…» — ошелешено подумала я, ледь згадуючи, як дихати, як взагалі тримати себе в руках під цим поглядом.

— Тримайтесь за мене міцніше, — прошепотів він голосом, у якому жила якась непрошена, небажана ніжність, від якої водночас хотілося втекти і залишитись.

Наче ляпасом, мене повернуло до тями. Я швидко випросталася й поспішила звільнитися з його рук, наче рятуючись від небезпеки, яку ніхто, окрім мене, не бачив.

— Все гаразд, — видала я різкіше, ніж хотіла, але інакше не можна — ще трохи, і я почну танути, як свічка на сонці, і він це побачить.

Ми продовжили шлях. Доріжка була рівна, без ям і вибоїн, — і все ж мене не відпускала думка: чи не було те падіння підлаштоване? Надто вже вчасно він опинився поруч, аби підхопити. Надто вже зручно все вийшло. Занадто зручно, щоб не насторожувати.

«Підступний лис…» — майнула думка, коли я кинула на нього погляд з-під вій, намагаючись, аби він не помітив крижаного тремтіння у моїх зіницях. Спритно він мене зачепив. Заманює, як павук у павутину — делікатно, вишукано, з усмішкою. І дуже ефективно.

— Дякую за компанію, — сказала я, щойно ми дісталися ґанку. Хотілося зникнути якомога швидше, злитися з тінню, сховатися за важкими дверима. — На добраніч.

Він мовчки кивнув, ніби нічого й не сталося, ніби щойно не врятував мене від падіння і не дивився так, ніби бачив наскрізь. Але коли я зробила кілька кроків до дверей, пролунав його голос, глибокий, з теплою насмішкою:

— Навряд чи ніч буде спокійною після спілкування з вами.

«Ага, ось ти який! Герцог — та ти ще й майстер флірту!» — подумала я, прикусивши язика, аби не вимовити це вголос. Замість цього випростала спину, мов по струнці, і майже бігом піднялася сходами, відчуваючи, як його погляд пече лопатки, мов зимове повітря крізь розірвану тканину.