92

— Може, присядемо й помилуємось Місяцем разом? — запропонував він, сідаючи на лаву поруч, залишаючи рівно стільки місця між нами, щоб воно здавалося пасткою.

Його погляди стали відвертими, майже лагідними, і я відчувала це шкірою, як тепло під мереживом коміра: йому справді цікаве моє товариство. І все це було… зовсім недоречно. У нього є наречена. У мене — завдання. Та й… я прив’язалася до Ерміни. Завдавати їй болю не входило в мої плани. Я не настільки безсердечна, навіть якщо іноді мені подобається такою здаватися.

Звабити його, закохати у себе, випитати секрети? Це було б можливо… але огидно, як пити кров з чужої рани. Зрада, загорнута у мереживо флірту.

— Про що ж ви так задумались, коли я вас застав? — перервав мої думки герцог, вивчаючи мене поглядом, у якому читалася лукава наполегливість. — Наморщили лоб, наче розв’язували задачу, не під силу людському розуму.

«Тільки б він не вмів читати думки!» — стиснулося всередині, і я майже почула це глухе «йок» у тиші ночі.

— Та так… — легковажно відмахнулась я, намагаючись зобразити безтурботність. — Думала над фасоном нової сукні.

Безглуздо, звісно. Але чоловіки рідко хочуть говорити про вбрання, особливо вночі, особливо під місяцем, особливо з дівчиною, в очах якої світиться тривога.

— Сукні? — здивувався герцог, піднімаючи брову, як професор, що почув дивну відповідь на серйозне запитання. — Ви самі вигадуєте собі вбрання?

— Інколи. За натхненням, — знизала я плечима, скромно усміхнувшись, намагаючись, щоб голос звучав м’яко, як плюш.

— Ви так захопились, що зморщили лоб, немов створювали архітектурний шедевр… — піддражнив він, і легка усмішка торкнулася куточків його губ.

— Та що ви, — засміялася я, дозволивши сміху звучати трохи довше, ніж слід, але він був кращим, ніж мовчанка між словами. Занадто вже проникливий цей герцог, надто уважний до деталей. — Просто майбутня подія зобов’язує… Ваша весільна церемонія. Якраз думала, як прикрасити сукні, аби відповідати моменту.

«Ось так. Заодно нагадала йому, що наречена — не я», — з холодним задоволенням відзначила я про себе.

— О! — протягнув він, крутнувши тростину в руках, наче грався власними думками. — Не хвилюйтесь. Для моєї нареченої та її подруг буде запрошена найкраща швачка. Все — з найвишуканіших тканин.

А я подумала, що тканини можуть бути хоч і з чистого золота, та якщо в їхніх складках ховається кров, вони все одно пахнутимуть страхом. А замок, що готує весілля, але тримає воїнів у ланцюгах у підземеллях, — це місце, де навіть мереживо може різати, мов ніж.

— Це щедро з вашого боку, — похвалила я, дозволяючи голосу звучати світло, мов дзвіночок у морозному повітрі. — Хоча, знаєте, я цілком можу дозволити собі вбрання сама…

— Ні-ні, навіть не думайте, — перебив він, піднявши долоню з недбалою елегантністю людини, яка звикла, що її слова виконують. — Усе має бути ідеально.

Він подивився на мене з такою лукавою теплотою, що мені захотілося… фиркнути. Або втекти. Або, чого доброго, залишитися.

Він справді вмів бути чарівним, навіть лякаюче чарівним, мов кіт, що посміхається, вже випустивши кігті. І в якийсь момент я піддалася — усміхнулася у відповідь, відчувши, як його магія привабливості огортає, мов тонкий дим, від якого не закашляєшся, але яким легко надихатися до забуття.

Але незабаром я отямилася, як мокра кішка, що струшує з себе зайві ілюзії. Не можна. Не зараз. Не з ним.

Забувши, що ще хотіла сказати, я хотіла лише одного — втекти подалі від цього чарівного ловеласа, що посміхався так, ніби кожне його слово було покрите солодкою отрутою, яка розтікалася по жилах.