91

Я йшла, не помічаючи  нічого довкола, доки не опинилася на лаві в тіні розлогого платана. Вуличні ліхтарі кидали тремтливі плями світла на гравійну доріжку, мов примарні монети на чужій могилі.

«А чи зможу я побачити його за допомогою магії?» — майнула думка, мов миша у підвалі. Я одразу зосередилася і побажала: бачити Діка.

У ту ж мить перед моїм внутрішнім поглядом спалахнув образ: похмура кам’яна камера, тьмяно освітлена смолоскипом, що чадів, мов останні крихти надії. Дік — закутий у ланцюги, руки розведені й прикуті до стіни важкими кільцями, мов у мученика на старовинній гравюрі. Його голова опущена, на тілі — криваві сліди побоїв, смуги багровіли, мов строкаті стрічки болю.

Мене обдало крижаним жахом, таким сильним, що я ледь не скрикнула. Його справді катували. Але чому? Адже він найкращий серед нас, загартований у сотнях сутичок, стійкий, мов скеля, завжди з ухмилкою та колючим словом напоготові.

Якби він зламався — ми вже давно сиділи б у сусідніх камерах, у тих самих кайданах, з тими самими багряними стрічками болю на шкірі. Отже, він тримається. Але сам факт катувань… Це означає, що тут вистачає тих, хто не цурається ролі ката. Або ж у цьому замку подібне взагалі вважається звичною справою?

Я так поринула в роздуми, що не помітила, як до мене хтось підійшов.

— Гуляєте так пізно? — пролунав за спиною голос, і я здригнулася всім тілом, наче від крижаної хвилі, що пробігла хребтом холодними пальцями.

— Як ви мене налякали! — вигукнула я, хапаючись за серце, яке, здавалося, ось-ось вирветься з грудей і впаде до моїх ніг, тріпочучи пташиним клубком.

— Вибачте, не хотів, — з ледачою усмішкою відгукнувся герцог Хічхолм, який матеріалізувався з темряви, як дух зі старої балади, що завжди закінчується погано. Його обличчя освітлював косий відблиск ліхтаря, роблячи вираз трохи насмішкуватим і до непристойності спокійним, як у ката перед роботою.

— Що ви тут робите одна, у темряві? — запитав він, спираючись на тростину і дивлячись так, ніби застав мене за чимось забороненим, і від цього на його обличчі промайнула тінь задоволення.

— Вийшла подихати нічним повітрям, — відповіла я, не кліпнувши, хоча всередині все стиснулося в тугий вузол. — Воно особливо свіже у такі години.

— Справді? — його усмішка стала тоншою, але не менш міцною, мов лезо, сховане у оксамиті.

Я глянула на нього, і в голові майнула думка: а що, якщо просто побажати, аби він відпустив Діка? Що, якщо я прямо зараз вкладусь у це бажання всією магією, і він підкориться, навіть не зрозумівши, чому? Але що, якщо він відчує магію? Якщо він бачить її спалахи так само ясно, як світло смолоскипа? Тоді все — провал. І наступною на гаку біля Діка опинюся я, і, можливо, герцог навіть не перестане посміхатись.

— Люблю гуляти на самоті, — продовжила я, намагаючись повернути розмову у безпечне русло, сплітаючи слова, мов захисне закляття. — Це допомагає впорядкувати думки.

— Прекрасно розумію, — відповів герцог, так, ніби погоджувався з таємницею, про яку ми обидвоє знали, але не хотіли озвучувати. — Хоча я волів би мати товариство дами… особливо такої чарівної.

Він сказав це наче між іншим, але в його очах горів надто живий інтерес, у якому було більше жару, ніж дозволяють правила пристойності. І в цю мить мені зовсім не хотілося вірити, що він ворог чи маніпулятор. Його чарівність збивала з пантелику, як неочікуваний поцілунок уві сні, солодкий і крижаний водночас.