90

Розвернувшись, я кинулася геть. Що відбувається у цьому клятому домі?..

Я блукала садом, не дивлячись під ноги. Думки крутилися, мов вітер у нічному листі.

Це не хвороба. Це магія. Закляття. Прокляття. Щось, що блокує будь-яку спробу видати чужі таємниці.

Якщо слуга збирається за власною волею проговоритися — закляття кидає його в нестримну біль. Сторож. Цензор. Караюча рука. Чорт забирай…

Поки вони мовчать — усе спокійно. Але варто лише спробувати заговорити — і тіло починає бунтувати. А я, велика дурепа, просто наказую їм говорити…

Рішення спалахнуло, мов сірник у сирому підвалі.

Треба йти до селян. До простих людей. Їх навряд чи зачаклували, вони ще дихали справжнім повітрям, а не смородом магічних пут. І, головне — попередити своїх.

Я рвонула до котельні. Туди, де мав бути рудий, де завжди пахло вугіллям, залізом і ледве помітною надією.

На щастя, Рідер був на місці. Більше того — разом з ним був і Едвін.

— Хлопці! — я влетіла вихором, і повітря наповнилось моїми словами, як бочка — вином. — У мене важлива інформація!

Та в їхніх очах не відбивалося радісного чекання новин, лише похмуре передчуття, таке, що виникає перед тим, як скрипне кришка труни.

— У нас також, — Рідер говорив так, ніби щойно поховав близького друга, і в його голосі лунав відголос похоронного дзвону.

Едвін кивнув. Без своєї звичної посмішки, без зухвалості. Навіть його волосся, зазвичай скуйовджене, здавалося, поникло, мов жалобні стрічки на капелюсі.

— Що сталося? — я обвела їх поглядом, і серце забилося швидше, болісно й тривожно, мов переляканий птах у клітці.

— Діка схопили, — глухо промовив Рід, і я опустилася на найближчу лаву, ніби ноги зненацька перетворилися на вату.

— Як?.. — прошепотіла я, стискаючи руки в кулаки так міцно, що нігті вп’ялися у шкіру.

— Він говорив з одним із вояків. Той раптом упав у нападі, ледь не помер. Потім схопили Діка. Повели. Все дуже дивно, — додав Едвін, голос його був рівним, але в ньому дзвеніла сталь.

— Мені все зрозуміло, — похмуро відповіла я. Запізнилася. Якби на кілька годин раніше… якби не ця дурна втома, що гуділа в голові, мов рій бджіл…

Я коротко розповіла все про своє відкриття. Про два напади. Про магію. Про страх, що починав повзти замком, мов пліснява по холодному каменю.

Рід і Едвін слухали, насупившись, і з кожним словом їхні обличчя ставали суворішими, як кам’яні маски у фамільних склепах.

— Діка треба витягати, — пролунало, як вирок, важкий, мов удар кайла по надгробку.

Але як? Де його тримають? Що з ним роблять? Ці запитання пекли горло.

Сьогодні ми вирішили обмежитися розвідкою. Я зголосилася першою. У мене є магія бажань — моя броня, моя шпилька у корсеті, моє «про всяк випадок» у світі, де навіть свічки можуть шепотіти за твоєю спиною.

На тому й розійшлися. Я повернулася до замку, коли вже зовсім стемніло, і ніч сіла на дах, мов чорна кішка. У небі пливли мідяні хмари, місяця не було видно, і сад здавався чужим, повним шерехів і причаєних тіней, що стежили, не моргаючи.

Десь у цих стінах сидів Дік. І хто знає, що з ним робили. А я, дурна, думала, що мені складно.

Дійшовши майже до самих дверей, я різко звернула на бічну стежку, що вела у сад, а звідти — до казарм. Нічна тиша ніби стисла замок, давила на плечі, мов чиясь важка рука. Лише гравій м’яко хрустів під подолом сукні, мов зуби привида, що гризе мої кроки.

Розпитувати солдат не мало сенсу: магія, накладена на мешканців, не дозволить вивідати зайвого, а їхнє здивування через розмову з леді приверне зайву увагу. Та й скажу чесно, я не мала настрою на світські розмови під місяцем.

Як же дізнатися інформацію? Залучати моїх хлопців категорично не можна — ризикувати ними зараз означає втратити все. Мене саму врятувала лише вчасна реакція і магія, що зупинила напади у слуг. Але де ж шукати Діка?