89

Старий, повільно човгаючи за мною, шаркав м’якими капцями по мармуровій підлозі, ніби волочив за собою саму історію, що ковзала по каменю невидимою тінню. Ми звернули у бічний коридор, у те місце, де навіть стіни зітхають від самотності, а повітря стає трохи густішим, ніж мало би бути.

Я обернулася й заговорила, вплітаючи у голос магію — рівно стільки, щоб вона ледь торкнулася його свідомості, як легкий дурман, не залишаючи підозр.

— Шановний, розкажіть мені про свого пана те, чого я не повинна знати, — промовила я з хитрим вигином губ, так, наче це було не запитання, а запрошення до маленької, солодкої зради.

Але те, що сталося далі, змусило моє серце провалитися у п’яти, а душу — прилипнути до хребта.

Старий відкрив рота, ніби збирався відповісти, але одразу захрипів, повітря застрягло у горлі, і він почав задихатися. Його очі закотилися, тіло затремтіло у страшних конвульсіях, як у маріонетки, в якої раптово обірвалися всі нитки, і з рота пішла піна — сірувато-біла, з огидним запахом, як таємниця, яку не можна було дізнатися.

Він упав, як лялька з перерізаними струнами, і я почула глухий удар, схожий на барабанний бій у похоронній процесії.

Мені здалося, що світ на мить перестав дихати. Навіть тіні завмерли, налякані, що можуть стати наступними.

Навіть демон у подобі людини не викликав у мене такої паніки, як цей старий, що впав, мов сама смерть прийшла нагадати мені про рахунки.

— Одужуй зараз же! — заверещала я, видихаючи магію, мов рятівну молитву, розгублено й люто, з такою силою, що навіть полум’я свічок здригнулося, наче від страху.

Дворецький стих, його дихання вирівнялось. За хвилину він відкрив очі і, важко підвівшись, подивився на мене з підозрою та прихованим страхом.

— Що тут відбувається? — хрипко спитав він.

«Якби ж я сама знала…»

— Забудьте, що тут сталося, — відповіла я, знову оплутуючи його магічним наказом.

Обійшовши його, я майже кинулася тікати. Коліна тремтіли, серце гупало так, ніби намагалося вистрибнути з грудей і втекти першим.

Що це за нав’язлива примара? Невже я стала каталізатором, який пробудив у ньому давню хворобу? Чи…

Коли перший жах відступив, я дійшла більш тверезого висновку — мені потрібен інший, міцніший випробуваний.

На господарському подвір’ї, серед білизни, розвішаної під навісом, я почула знайомий дитячий крик — гучний, відчайдушний, з ноткою апокаліпсису. Я пішла на звук, як корабель на маяк.

У тіні полотняних простирадл стояла праля — повнувата, рум’яна жінка років тридцяти, з руками, здатними вижати життя з мокрої ковдри. Її дитина, покладена у крихітну колиску на мотузці, кричала, наче проклята.

— Ну-ну, малюче… — зазирнула я у колиску й, трохи підсилюючи голос магією, додала: — Не плач.

Малюк одразу стих. Навіть усміхнувся, задоволено дригаючи ніжками.

— Як вам це вдалося? — праля підійшла з підозрою, не втрачаючи пильності.

— Він так може годинами плакати, — мовила вона, втомлено витираючи піт з лоба. — А в мене справ — гора, не до дитячих істерик.

Вона мені сподобалась. Пряма, без прикрас, без дурнуватих манер. Не та, що падає в обморок від кожного шороху. З нею можна було ризикнути.

— Мабуть, у нього кольки, — пригадала я розповіді однієї знайомої з минулого життя.

— Що? — перепитала жінка, насупивши брови.

«Еге ж, не той час, не те слово…»

— Та нічого, дурниці, — відмахнулася я. Головне, що увага її була прикута.

— Розкажіть-но мені, люба, про свого пана те, чого я не повинна знати, — повторила я ті самі слова, вплітаючи магію у кожну літеру.

І тут почалося. Жінка різко вчепилася руками у власне горло, її обличчя перекосилося, вона захиталася й впала на землю. Напад був майже ідентичним попередньому. Її тіло сіпалося, очі закотилися, з рота пішла піна.

— Зупинись! — видихнула я, злякано. — Будь зараз же здоровою!

Вона завмерла. Дихання вирівнялось. Я видихнула й швидко прошепотіла:

— Забудь усе, що сталося.