88

Я залишилася, переводячи подих. Потрібно було прийти до тями. Сповідь видалася гарячою.

Повернувшись до замку, я застала Ерміну, все ще оточену своїми тюремницями у мереживних комірцях. Одного погляду вистачило, аби зрозуміти — катування тривало.

— Шановні леді, мені потрібно перевірити, як панна засвоїла сьогоднішні знання, — звернулася я до них ввічливо, але з натиском. — Чи не могли б ви нас залишити наодинці?

— Як?! На ніч дивлячись? — сплеснула руками одна.

— Їй треба відпочивати, — підтвердила друга, підозріло округлюючи очі.

А те, що ви маринували її тут пів вечора своїми моральними настановами — це, звісно, не рахується?

— Вона ще зовсім юна. Встигне відіспатися. А вам, любі леді, зараз відпочинок потрібніший за все, аби завтра сяяти свіжістю.

Цей аргумент виявився непереможним. Леді вклонилися і пішли.

— Фуууух, — видихнула Ерміна, як в’язень, що вперше вдихнув повітря без нагляду.

— Вам треба бути суворішою, — усміхнулася я. — А то й справді на шию сядуть.

Вона лише відмахнулася. Не її це — бути суворою. Яка з неї герцогиня? Хоча… можливо, саме такі й потрібні у цьому світі масок і тіней.

Невдовзі подали вечерю. Ерміна настояла, щоб я залишилася.

— Як тобі герцог? — раптом запитала вона, майже ненароком, ніби обговорювала погоду.

— Що має на увазі панна? — перепитала я насторожено.

— Яким він тобі здався?

— Вас щось турбує? — перейшла я на м’якший тон. Не хотілося, аби вона замовкла.

— Так… — кивнула вона. — Він вродливий, розумний, галантний. Але…

Я чекала. Її «але» важило більше за всі його чесноти.

— Але слуги його бояться, — прошепотіла вона. — Не поважають, а саме бояться. Сильно.

Мурашки побігли спиною.

— Це нормально, — знизала я плечима. — Мабуть, він суворий.

— Ні… — вона понизила голос до шепоту. — Вони бояться його, як… демона.

Ось і все. Мимохідь. Від наївної дівчини — найважливіша деталь.

Я накрила її долоню своєю:

— Я все з’ясую. До весілля часу вдосталь.

— Так, але наш шлюб — за наказом Імператора…

— Не бійся. Вчи мови, усміхайся, живи. Решта — моя справа.

А якщо навіть він сам — володар демонів… розберемося. Я тебе в біді не залишу.

Ще трохи поговоривши з Ерміною про дрібниці, я побажала їй на добраніч і пішла, пославшись на втому. Насправді ж втома була не тілесною — мій розум гудів, як мідний гонг під час шторму, гулко й нещадно, не даючи мені ні хвилини спокою. Мені потрібно було рухатись, залишитись на самоті, аби виловити думки з хаосу — або… натрапити на щось корисне, що відволіче від нав’язливої тривоги в душі.

Я безцільно блукала сутінковими коридорами замку, де холодний протяг просочувався навіть крізь важкі портьєри, а давні кам’яні стіни, просочені вогкістю століть, ніби нашіптували історії, про які краще б не знати. Тьмяне полум’я свічок у бронзових канделябрах тремтіло, мов полум’я у гробниці, готове згаснути, якщо вдихнеш надто голосно. Повітря було насичене терпким ароматом старого воску й давно вивітреного ладану, пахло застиглою молитвою, на яку ніхто так і не відповів.

Час був ще не настільки пізній, аби замок остаточно вимер, і невдовзі мені трапився один з мешканців цього світу тіней — старий дворецький. Він обходив кімнати так, як робив це, мабуть, уже добрих пів століття, підганяючи запізнілих служниць своїми безапеляційними поглядами, в яких жила сувора ніжність ката. Високий, сухорлявий, з гордовито піднятою головою та кучерявими бакенбардами, він здавався привидом із більш ввічливої епохи, яку проковтнула ніч.

— Пане! — окликнула я його м’яко, з усмішкою, не позбавленою лукавства.

Він зупинився, примруживши короткозору погляд, у якому, здавалося, відбився увесь пил коридорів і, можливо, трохи зірок з юності, коли ще були живі мрії.

— Мені потрібна ваша допомога, — я всміхнулася привітно й лагідно, наче у моїх руках була не прохання, а дар, за який він мав би дякувати долі. — Пройдемося зі мною?