86

— Це з вашої, чоловічої точки зору, дивно, — почала я, зібравши всю свою уявну рішучість. — А з моєї...

Я зробила паузу, дивлячись йому в очі.

— Я обираю свободу, — вимовила, вклавши в слово весь жар, на який була здатна.

— Так, саме свободу. Бути дружиною чи фавориткою — значить залежати. Сьогодні тебе обожнюють, завтра забули. А я хочу бути вільним птахом. Хочу йти, куди захочу. Захочу — зароблю, поїду на узбережжя, пити м’ятний чай і дивитися на чайку з таким самим виразом обличчя, як у вас зараз.

Він, до речі, слухав, ніби я читаю революційне звернення посеред балу.

— Що ж, — мовив він нарешті, запал трохи згас. — Вперше чую про таку життєву позицію. Вам вдалося знову мене здивувати.

Так, сьогодні вечір — приголомш герцога кожним другим реченням.

— Сподіваюся, питання вичерпане? — запитала я вже менш упевнено. Все пішло не за планом. — Можу йти?

— Так, звичайно, йдіть, — кивнув він, трохи повільніше, ніж мені б хотілося. — На вас чекає Ерміна.

Я поспішила до дверей. Все було… погано. Герцог тепер бачив мене справжню. Ховатися більше немає сенсу. Залишається тільки сподіватися, що його почуття до нареченої достатньо міцні, аби він не почав дивитися на мене як на… альтернативу.

Я пройшла коридором у сусіднє крило замку, туди, де нині мешкала майбутня герцогиня. Постукала. Двері відчинилися несподівано швидко — і на порозі з’явилася сама Ерміна, сяюча, ніби я принесла їй визволення від столітнього прокляття.

— Анабелла, ми вас так чекали! — вигукнула вона, корчивши дивні гримаси, в яких змішалися благання, захват і відчай.

За її спиною маячили дві тітоньки — дами у віці, з обличчями, мов вирізьбленими з суворого мармуру. Було видно, що їхнє товариство довело юну леді до відчаю: вона дивилася на мене, як на манну небесну.

— Так, ми вас зачекалися, — суворо підтвердила одна з дам, старша. Голос — мов дзвін церковного дзвону: гучний і безапеляційний. — Давно пора вирушати до молельні.

— Куди?.. — розгубилася я. Релігійним запалом я не відзначалася, та й навряд чи настав час для просвітлення.

— У цьому замку заведено правила, — повчально продовжила тітонька, піджавши губи. — Щоп’ятниці ввечері всі мешканці відвідують молельню — для сповіді та прийняття волі небес.

— Чого? — вирвалося в мене зовсім не по-аристократичному. Мене ж у такі подробиці життя цього готичного санаторію ніхто не посвячував!

— Ходімо, — піднялися тітоньки, владно додавши: — Заперечення не приймаються.

Ерміна, на яку я ще сподівалася як на можливу співучасницю втечі, розгублено скисла. Зрозуміла: порятунку не буде. Ні від кого.

— Ви йдіть, а ми з пані вас доженемо, — все ж таки спробувала я. Остання відчайдушна спроба бунту.

Та, на жаль, обидві літні пані в унісон заявили, що герцог — людина глибоко набожна й бажає, аби його майбутня дружина поділяла його погляди.

«Та він набожний?! Та він з демонами обіймається і шепочеться!» — так і хотілося мені відповісти. Але рот лишився закритим, а ноги самі понесли мене слідом за кортежем благочестя.