82

Герцог, здавалося, мав намір продовжити нашу дивну розмову, розпочату під час танцю, але не встиг — до нашого столика підійшов один із двох демонів, що залишилися. Точніше, демон — тільки для мене. Для всіх інших він виглядав цілком звичайним чоловіком: стриманим, бездоганним, абсолютно незворушним.

— Пане Хічхолм, дозвольте відволікти вас від чарівної пані на кілька хвилин? — промовив він рівним голосом, навіть не глянувши в мій бік. Для нього я, схоже, була просто меблями з рюшами.

Герцог чемно вибачився й відійшов із ним до вікна, де можна було говорити майже без ризику бути підслуханими. Майже.

«Хочу чути!» — побажала я подумки, тихо підмішавши магію. І в ту ж мить — ніби навушник у вусі — до мене долинули їхні слова.

— Усе готово, — пролунав глухий голос демона.

— Зробіть усе чисто і без шуму, — холодно й діловито наказав герцог, ніби йшлося про замовлення дров.

— Слухаюсь, — відповів демон, вклонився і розчинився в натовпі.

А Хічхолм не поспішав повертатися. Продовжував стояти біля вікна, немов зачарований. Або… чекав.

Скориставшись моментом, я підвелася й м’яко, навшпиньки, покинула залу. Треба було з’ясувати, що саме приховує цей дует. Один факт збив мене з пантелику: герцог віддавав наказ демону. А не навпаки, як це зазвичай буває в цьому клятому світі.

Мурашки забігали по спині. Хто ти такий, господарю цього замку, якщо навіть істоти з іншого світу тобі підкоряються?

Я вирішила не влаштовувати спектаклю і не хапати демона одразу. Він зник у якійсь гостьовій кімнаті — нехай поки побуде там. Часу для втручання ще буде достатньо. Зараз важливіше — зрозуміти, що тут, у цьому лігві лордів і тіней, відбувається насправді.

На свято я більше повертатися не хотіла. Повернулася до себе, нашвидку умилaся і з полегшенням занурилася в ліжко. Попри адську насиченість дня, заснула миттєво. Як убита. Без снів. Без думок.

Коли я розплющила очі, сонячне світло вже походжало кімнатою, мов важливий інспектор, що перевіряє мою готовність до нового дня. Я умилaся, трохи перекусила і вирушила до Ерміни.

Юна герцогиня сиділа в ліжку, в піжамі й рожевих щічках, жуючи булочку з виглядом людини, що милується хмарами.

— Анабелло! — вигукнула вона з щирою радістю, щойно я увійшла. — Який чудовий був учора вечір! Ти бачила, який він був уважний? Він майже весь час дивився на мене!

Далі послідував нескінченний потік вигуків, захоплень і зітхань: про нареченого, про будинок, про чудовий сад, про те, як вона ледь не заплакала від щастя, побачивши сервіз у їдальні.

Я лише підтакувала її монологу, видаючи невизначені «мм», «угу» й «ота як».

«Наївне створіння… Як же тобі пощастило встрягти в такий союз, — думала я, спостерігаючи за її дитячим захопленням. — Сподіваюсь, ми встигнемо очистити цей замок від темряви до того, як їй розіб’ють серце. Хоча… замок у придачу до розбитого серця — непогана компенсація. Принаймні, у моєму цинічному розумінні».

Після того як служниці одягли її в розкішну сукню й уклали волосся так, ніби вона не жила, а рекламувала балетну досконалість, ми взялися до занять.

Займатися з Ерміною було напрочуд приємно. Дівчина мала чудову пам’ять і швидко схоплювала нові слова. Абетку ми проковтнули за лічені хвилини. І все б ішло чудово, якби не темрява за стінами цього квітучого театру.